Ачкасова Поліна, 9-А клас, Пісочинський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Севолодська Валентина Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року настав переломний момент мого життя. Тоді я ще не могла знати, що буде далі. Я тоді ще не розуміла навіщо мене будять о 7 ранку, не розуміла, що буде відбуватися у подальші роки. Ми були позбавлені спокійних ночей, міцних нервів і багатьох людей.

Мені було страшно і вдома, і на вулиці. Я не знала куди себе подіти, і майже весь час сиділа в коридорі, або у підвалі.

Наступні 10 днів я пам’ятаю дуже погано: безсонні ночі, крики “Лягай!” і вибухи різної гучності. Якось, на 9 день, під час обстрілів члени моєї родини вирішили, що буде краще виїхати. Я супротивилася і не дуже хотіла, та я ще не знала, що це набагато покращить моє життя. Як зараз пам’ятаю холод, дві машини: одна наша з мамою, а інша — діда, бабусі й брата, великі затори та дорога, що веде до Полтави. 

Ми не знали куди нам їхати, до кого… ми їхали в нікуди. 

Ще й до цього всього, наш батько залишився вдома і наші відносини через це стали напруженими. Зупинилися ми у волонтерів в Кременчуці. Надалі ми приїхали до Вінницької області, де наші варіанти розділилися. Хтось пропонував залишатись тут, хтось — їхати за кордон, а батько, взагалі, наполягав, щоб ми їхали додому. Та все ж, ми вирішили їхати у напрямку Польщі. Вже у Трускавці ми зрозуміли, де ми знаходимося, і вирішили жити там, бо на кордоні ситуація була не з легких. Тож, Львівська область стала нашим домом на добрі три місяці. Ми пізнали нові традиції, зустріли нових людей, побували у різних цікавих місцях. Влітку ми вирішили повільно рухатися в бік Харкову, але нашою найдовшою зупинкою став Кам’янець-Подільський. 

Тільки на початку зими ми таки зібралися, бо сварки між батьками стали жахливими та ми зрозуміли, що все буде добре, якщо наша родина повернеться (проте, не все так було просто). Зима і березень були дуже важкими. 

Мене пригнічували постійні думки, що з нами щось станеться, особливо після вибуху біля нас.

Він мене “добив” морально. Я думаю ті думки також були спричинені холодом і сварками в родині, навіть сонячні дні викликали в мене тривожність. Проте березень завершився, і настав бажаний квітень. Тоді потепліло, і мій настрій і стан покращився, я навіть хотіла б повернутися в ті два останні місяці весни 2023 року, коли між батьками прірва була трохи стерта. Осінь і літо пройшли доволі добре, але на мене чекала ще одна ненависна зима. Під кінець березня, 

я вже думала, що все обійшлося, бо батьки нарешті розійшлися і все було тихо, спокійно і мирно, проте… знов поцілили у нашу електростанцію. 

Було дуже гучно, і ми лягли досипати вже тільки о 6 ранку. Якраз у той день нас чекала поїздка до Полтави, тож вийшли такі собі емоційні гойдалки. За те, ми змогли трохи відпочити від нічних подій. Потім кожну ніч квітня, ми з братом підхоплювалися від обстрілів Харкова. Ще одна подія відбулася в серпні, коли поцілили у стадіон спорткомплексу, куди ми прийшли на тренування. Дуже добре, що ніхто не травмувався, чи гірше, але я заспокоювалася після цього дуже довго. Після цього, за словами мами вибухи, чутні нам, були тільки вночі, тож я їх не чула і все було добре. 

Приблизно отак і пройшли мої 1000 днів війни. І все ж я сподіваюся що скоро це закінчиться. Звісно, так, як раніше вже не буде, проте ми зможемо побудувати нову, сильну країну і не допустити цього знову.