Коломієць Маргарита, 11-Б
Харківська гімназія №86
Вчитель, що надихнув на написання есе: Корнієнко Ольга Олександрівна

"Війна. Моя історія"

Рито прокидайся, війна почалась, збирай найважливіші речі!

Я сиділа розгубившись, не знаючи що робити і що взагалі відбувається. Так почався ранок, відомого всім українцям дня – 24 лютого 2022 року. Ця подія сколихнула увесь світ. Я довго не могла повірити в це і прийти до тями, ставила собі питання: «Чи не сон це?» і «Чи це реальність у якій я опинилася?». Вчора я весело провела час із друзями, повечеряла з батьками за одним столом і хвилювалася через здачу контрольної з хімії. А сьогодні я прокидаюся у своєму нічному кошмарі, не знаючи, що буде далі, і чи буду я і вся моя сім'я жива. Я зрозуміла, що почалася повномасштабна війна 24 лютого о 5 ранку. А усвідомила набагато пізніше, через 4 місяці, коли стало зрозуміло, що нас с близькими та друзями розкидало на тисячі кілометрів на невизначений термін.

Ранок після нападу був оманливо тихий. На вулицях було мало людей. Відчувалося, що навіть у повітрі зависла тривога . Перший день пройшов стурбовано, мої батьки пішли купувати запаси щоб ми не залишилися без їжі, тому що в магазинах скуповували все і відбувався повний хаос, ні їжі, ні питної води. Коли батьки пішли, мене охопила тривога, я одна вдома, батьки на вулиці – не в безпеці та хто знає, що може статися, та де буде вибух. Звичне життя зруйновано.

Наступні дні війни пройшли у підвалі, під уявною безпекою, не усвідомлюючи, що над нами багатотонна конструкція дев'ятиповерхового будинку. Стало ясно, що ніхто не в безпеці, навіть якщо знаходиться в укритті. Я не могла зрозуміти, як у 21 столітті звичайні, нормальні люди, можуть бути загнані в такі умови: в темряву, пил і сирість, під звуки розривів снарядів, які лунали з різних кінців міста.

Минув жахливий тиждень, обстрілювали Холодну гору, це було найстрашніше у моєму житті. Я спала в той час не міцно, батьки по черзі, завжди потрібно було бути напоготові, і в разі чого кидати все і бігти в укриття. І слова які я почула однієї ночі, досі спливають у мене в голові, після чого я починаю плакати. Це був крик мого тата: "Всі на підлогу!". Я кинулася з ліжка і виповзла в коридор де була вся моя сім'я, ми лежали та чекали найжахливішого, це були літаки, з яких кидали бомби. Ми відчували як здригається земля. Всі завмерли, тато прикрив мене своїм тілом, ми тремтіли. Ці звуки, цей гул, цей страх і цей жах назавжди закарбувалися у моїй пам’яті. Батьки зрозуміли, що це не закінчиться так швидко, як всі думали, і треба їхати. Тяжкий момент, коли ти залишаєш рідний дім, рідне місто, рідних та важливих для тебе людей, вимушено в нікуди, не знаючи навіть напрямку.

Моя бабуся була в окупації, у Балаклії, з перших днів повномасштабної війни. У нас не було місця куди виїхати. Перша наша зупинка була у Харківській області. Чужий, холодний, заміський будинок, в якому наче час зупинився. За відчуттями дні тривали як тижні, я не знала чим себе зайняти.

Пусті думки та розгубленість - все що я відчувала тоді. Наступним, було місто Полтава. Тато нас відвіз туди, бо на харківському вокзалі була неймовірна кількість людей які бігли від війни. Знову чужий дім. Ми побули 3 дні. Там ще було безпечно, але мене охоплювало відчуття, що небезпека дихає у спину. На той час, вже було так багато прощань та розлучень з близькими. Але цей момент був найтяжчий – далі ми їхали без тата. Наступним був Львів – наче інший світ, тільки по кількості розгублених та заляканих людей, було зрозуміло, що війна відчувається у кожному куточку нашої країни. А так, у Львові, на той час було тихо, і вони не відчули те, що відчули ми за цей жахливий, неповний місяць. І знову чужий дім. Ми намагалися облаштувати наше життя на новому місці. Матері не хотілось покидати батьківщину. Я почала жити новим життям, але це було життя без мети, без планів, без мрій, з невпевненістю у завтрашньому дні, з розумінням що я не вдома, і що нікому тут не потрібна. Сім'я далеко, друзі теж. Ми з мамою самі. До цього довелося звикнути.

На сьогоднішній день ми з родиною вдома, щасливі що разом. Але всі ми розуміємо, що це не кінець…