Білоусова Аліна, 9-а клас, Херсонський загальноосвітній навчально-виховний комплекс №48

Вчитель, що надихнув на написання — Чебикіна Ірина Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року… Заплакало небо. Застогнала земля. Чорна хмара насунула на Україну. Моє життя роздiлилося на «до» i «пiсля».

Прокинулася від вибухів: чорний дим над Антонівським мостом, над Чорнобаївкою, яка за період окупації Херсона стала легендою.

Війна… Не хотілося в це вірити. Херсон окуповано. Страх, невідомість і віра, що все жахіття незабаром закінчиться. 

На окружній обстріли, зникають продукти з магазинів, навчання проходить онлайн – ще теплиться думка, що це неправда, страшний сон.

Я не знала, як це — жити в реаліях, де кожен день міг бути останнім для когось поруч. Спочатку було важко повірити, що моя країна, моє місто, моя вулиця стають частиною великої боротьби. Перші дні я просто намагалася зрозуміти, як далі жити в нових умовах. Я зникала в спогадах про те, як усе було раніше, як я раділа дрібницям і не замислювалася над тим, що завтра може все змінитися.

А потім мітинги незламних херсонців, які голими руками зупиняли танки. І ось чудо! Український прапор у центрі Херсона на ворожому БТР. У думках: ми переможемо, ми незламні.

Але настали чорні дні окупації. Знущання з патріотів у застінках катівень.

Не хотілося бачити цих «визволителів», які грабували магазини, наші оселі, які нищили моє дитинство, моє місто, мою Україну.

Терор, ненависть, злоба, фізичне насилля, сльози матері, сльози вдови, сирітство, а поряд – зрадники, пристосуванці.

Я швидко подорослішала й зрозуміла, що не всі чекають наших визволителів у Херсоні. Були такі, які за подачку з рук рашистів зраджували сусідів, військових, які були в АТО. Тут моя ненависть не знала меж. Мені хотілося їх знищити, бо свої зрадники гірше ворогів плюндрували моє рідне місто…

Вісім місяців жаху. Вісім місяців чекання. І нарешті!

11 листопада! Наші в місті! Херсонці плакали від радості, сміялися, дякували військовим. Це було справжнє щастя: український прапор замайорів над таврійською землею.

І всі відчули силу українського стягу, силу віри, силу чистого, нехай і осіннього неба. Яке було єднання! Раділи в Херсоні , у Києві, за кордоном – скрізь, де розкидало лихо наших людей.

А потім «визволителі» почали нищити рідне, затишне місто – мій Херсон. Зруйнували Каховську ГЕС, що призвело до затоплення територій, до загибелі людей, тварин, рослин.

Сьогодні лікарні, дитячі садочки, школи, будинки мирних жителів стали для ворогів «стратегічними» об’єктами. КАБи, шахеди, дрони. Здригається моє місто-герой і вдень, і вночі.

Стогін, поранення, пожежі, смерть – і віра в те, що ми, українці, сини і доньки козацького роду, обов’язково переможемо.

Війна навчила мене цінувати людей і моменти. Коли ти не знаєш, що станеться завтра, кожен день стає безцінним.

Я почала більше помічати красу у звичайних речах — у теплі сонячного дня, у посмішках близьких, у тиші, яка іноді несподівано настає після довгих сирен.

Ще один важливий урок, який я отримала за ці тисячу днів, — це сила. Сила бути собою, навіть коли все навколо руйнується. Сила не опускати руки, навіть коли важко. Я зрозуміла, що сила — це не лише про фізичну міць чи хоробрість. Це також про здатність зберегти віру в краще, допомагати іншим, коли ти сама на межі.

Хоча ці тисяча днів війни були наповнені болем і втратами, вони також стали часом зростання, сили і незламності. Я мрію про той день, коли все це закінчиться і ми зможемо знову жити в мирі. А поки цей день не настав, я йду своїм шляхом, тримаючи в серці віру й світло.