"Це було найвірніше рішення мого життя. Піти в групу по роботі з втратою..."

Дочка Лариси Коханівської Дарʼя довірила Музею "Голоси Мирних" свою історію:

Моє життя до війни було світлим, безтурботним, комфортним, а головне – безпечним. Воно було сповнене подорожами, відпочинком з сім'єю, хоббі. Посмішками ,обіймами та обміном теплом кожен день з найнайнай ріднішими.

24 лютого 2022 року я прокинулася о п'ятій ранку від шуму літака за вікном. Але швидко лягла спати далі, адже до годинника залишалося ще 20 хвилин. Після пробудження моя мама сказала, що почалася війна. Вибухи в багатьох містах нашої країни. А далі ... Черги в магазинах, на заправках, в банкоматах... Перші повітряні тривоги... Страх за свою сім'ю...

Яскраво пам'ятаю ,як ми з сестрою намагалися всунути собаку в сумку ,раптом доведеться тікати... День за днем ми адаптувалися до умов війни. Аж тут ... 27.06.2022 р. Близько 16-ї години в моєму місті пролунали потужні вибухи ... Я, сестра та собака швидко вибігли на вулицю. Одразу почали телефонувати до батьків. Телефон мами вже тоді не відповідав... Поганого передчуття не було, але і розуміння, що все буде добре, теж не було...

Одна із сусідок сказала: "Амстор палає!!!" І ми швидко зрозуміли, що треба їхати туди. Мама майже рік працювала в магазині "Комфі", який знаходився в ТЦ "Амстор". Коли ми прибули на місце трагедії, побачили клуби чорного диму, багато швидких, військових і людей. В крові, істериці, з панікою. Всі кричали, плакали. Шукали своїх рідних.

На щастя, матуся передала мені свою навичку мобілізувати себе під час стресових подій. Отже тоді я була дуже зібраною і знала чітко: "Треба діяти!." Ми шукали нашу маму. Здавали ДНК, подавали її в пошукові служби, шукали в пошукових чатах. Але її не було...

День за днем Кременчук ховав людей. Колег моєї мами. Молодих, життєрадісних, гарних хлопців та дівчат, яких вбила росія. Моє серце плакало за кожним. Але мою маму так і не знайшли... Статус безвісти зниклої пів року. А після свідоцтво про смерть через суд.

За період пошуків і суду я зіткнулася з тотальною несправедливістю та байдужістю. Але поруч завжди були люди, які допомагали, тримали на плаву. Сім'я, сусіди, друзі, в яких ми жили певний період, поки наш дім дуже гостро нагадував про маму.

Спочатку рятували ті, хто поруч, а потім – терапія зі спеціалістами. Це було найвірніше рішення мого життя. Піти в групу по роботі з втратою. Пройшов рік з того моменту, як я пішла на групу, а вдячність не зникає ні на мить. І поки є можливість надіслати людям свій меседж, то він вже рік незмінно такий: "Не бійтеся звертатися за допомогою. Буде боляче, інколи нестерпно. Але в результаті стане легше, можливо, не повністю, можливо, зовсім трішки, але легше".

Сьогодні на дворі 2024 рік. Я залишаюсь вдома. В своєму місті, зі своїми людьми, працюючи вже у військовій справі. Я вдома. І це найбільша цінність для мене зараз.