Тисячна Софія, учениця 10 класу Азовської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Устиченко Ірина Василівна

Війна. Моя історія

Війна – це не тільки втрати й страх, але і випробування, та загартування. Моя історія є тільки однією краплею із мільйонів схожих, і водночас таких різних болісних історій українців. Вона пронизана болем, але також сміливістю, солідарністю та надією. Ранок 24 лютого, 5:34, перші вибухи на авіабазі в Мелітополі,в місті, яке знаходився за 70 кілометрів від рідної домівки. Я разом з мамою прокидаюсь від потужного вибуху -  і через пару секунд дзвінок від батька військовослужбовця з проханням зібрати речі та бути готовими до евакуації.

Це був початок невизначеності, страху і потреби бути готовим до будь-яких подій. А далі страх, дзвінки рідним, розгубленість, «Марафон єдиних новин», численні повідомлення, які приходили щохвилини. Ми почали збирати необхідні запаси, перевіряти контакти у випадку екстрених ситуацій та розмірковувати, як найкраще захистити себе та близьких.

У моєму тілі відмовляли ноги, руки тремтіли, а сльози текли безперервно. В першу чергу ми зібрали наші скарби: національний прапор, вишиванки та  рушники. Той день, найстрашніша мить, став точкою перелому в моєму житті й житті моєї родини - днем, коли ми усвідомили, що війна прийшла до нашого дому.

Війна стала головною темою обговорень та занепокоєнь. Було важко концентруватися на повсякденних справах, знаючи, що війська борються на передових лініях, а в центрі уваги - збереження України. Тривалий час без електроенергії, відсутність зв'язку та інтернету призвели до ізоляції.

Не маючи змоги спілкуватися з рідними, які залишилися на підконтрольній Україні території, ми відчували відчуженість та розпач. Дні проходили одноманітно з надією почути гарну звістку та хоч на хвилину відчути спокій.

Ми навчились цінувати буденні речі: гарячий чай за сніданком, проміння сонця, які зʼявлялись дуже рідко в ті холодні дні, наявність води та електроенергії, дзвінки та повідомлення від близьких.

25 березня, окупація Кирилівки. Це сталося вранці, земля тремтіла від пересування техніки. Війська РФ вже були в місті, і це було як сон-марення,з якого так хотілось прокинутись. Почалися обшуки будинку та перевірки документів. У мене було декілька хвилин, аби зібрати цінні речі та забрати свого песика. І я побігла в безпечне місце переховуватися від окупантів. Натомість моя мама залишилась біля будинку та відважно витримала присутність військових і їх допити.

Вони намагалися змусити відмовитись від власних переконань та створювали напружену атмосферу. Психологічний тиск був надзвичайно великим, оскільки ти знаходишся під наглядом окупантів протягом всього обшуку.

Окупація позбавляла нас не тільки волі, але й права на ідентичність. Ми були позбавлені всього: говорити та думати вільно, наша мова та культура були пригнічені. Відразу ж розпочалася систематична пропаганда, спрямована на перекручування історії України. Окупація вплинула на нашу психологічну та емоційну стійкість.

Спільнота стала роздробленою і розділеною, і це сильно позначилося на наших стосунках із сусідами та друзями. Там, де раніше була мрія про щасливе життя, зараз лише туманні спогади про минуле, що швидко тануть, немов дим від вибухів.

Вдячна своїй сімʼї, яка наважилась на евакуацію в серпні 2022 року на підконтрольну Україні територію, аби трохи забути весь той жах та відчути спокій і безпеку. Повномасштабне вторгнення змінило моє світосприйняття, я набагато більше ціную незламність та незалежність своєї країни. Хоча досі памʼятаю кожну мить, коли страх підступався найближче і паралізував думки та дії.

Моя історія про війну розповідає про мометни, які залишаться в моїй душі назавжди. У вогні війни, коли кожен день стає боротьбою за виживання, переживання залишаються не просто емоціями, а втратою часточки самої себе. Час від часу я починаю занурюватися у власний світ — світ, який заповнений лише страхом, тривогою та безпомічністю.

Після довгих місяців війни мої думки звертаються до майбутнього — до того, про що я мріяла, на що сподівалась, які будувала плани. Дуже важко про щось мріяти …Але я мрію…  мрію про світло, що пробивається крізь темряву, про світ, який розширюється крок за кроком… Уявляю, як прийду на берег рідного моря, відчую м’якенький пісочок ніжками, а лагідні хвилі дбайливо огорнуть у ніжність і теплоту.

Вірю: моє майбутнє — це світ, що дихає миром, де людські стосунки побудовані на розумінні та співчутті. Я бачу себе, якоюсь маленькою краплинкою, яка вливається до безкінечного океану світу та гармонії.

Це не просто мрія. Це виклик, який стоїть перед кожним із нас — відновити, будувати та навчатися жити знову в світі, в якому пануватиме мир та спокій. Це майбутнє, на яке ми всі заслуговуємо.