Сав’як Оксана Василівна
Вчителька історії в ЗЗСО «Кретівська гімназія ім.П.Сороки Збаразької міської ради Тернопільської області

Чому бути українкою – моя суперсила?

Киньте в мене каменем, але Фейсбук таки впливає на наше життя, на наше розуміння того, що відбувається навколо. Так просто перегортаєш пальцем стрічку новин, щось «лайкаєш», щось пропускаєш, не зупиняючись. І ловиш себе на думці, що порівняно з початком війни моя інформаційна «бульбашка» змінилась. Вже немає в ній Арестовича з його «суперсилою», немає «експертів по закінченню війни», натомість – некрологи і похоронні зустрічі Героїв, які гинуть на війні, дописи про прохання різноманітної допомоги пораненим воїнам, військовим з «передка», дописів про зникнення батьків, синів, братів, друзів. І так інколи нудить від того, що я не можу нічим їм допомогти. Що з того, що я поширюю їх, як моєї вчительської запитні хватає тільки на оплати всіх послуг і утримання сина – студента? Плачу від безсилля…Інколи… Як на початку війни. Руки опускаються.

Бачу усміхнене обличчя свого брата-вояки у стрічці. Ні важке поранення, ні смерть побратимів не зламали його, вчителя історії за дипломом, без військового досвіду, який пішов воювати добровольцем. А ось – кум - водій «швидкої», якою вивозить поранених з «нуля» з 2014 року знову показує, що зробили «орки» з його «пташкою». До війни він боявся вирвати зуба, щоб не бачити крові, а зараз сам надає медичну допомогу, коли потрібно. А ось «пташку» відремонтували хлопці-волонтери. А ото місцева волонтерка, чиї син та чоловік воюють, попри складнощі, завантажила машину всім необхідним і відправляється на Схід. О, а ось подяка хлопців за придбану машину, інших – за теплові зори. В якомусь селі – благодійний концерт, в іншому – ярмарок, а в третьому готують смачні гарбузові ласощі, в четвертому – сушать борщі.

І тут розумію – ось вони, ті, котрими пишаємося. Я пишаюсь і..встидаюсь. Встидаюсь, що розкисла, встидаюсь, що опустила руки. Вони роблять те, що можуть, що потрібно прямо зараз.

Печу запіканку, цілий вечір «чаклую» - створюю «чупа-чупси», а ще сосиски в тісті смажу. Втомилась. «А вони не втомились»,- кажу собі і працюю далі. Готуюсь до шкільного ярмарку – збираємо гроші на ЗСУ. Маленька школа (по розміру величезна і сучасна) – мало учнів, але всі намагаються щось створити, щось заробити. Запал допомоги стих.

Вже не консервуємо по 600 банок м ‘яса, не ліпимо 1000 пиріжків, не так часто збираємо «закрутки». Бо війна від нас далеко. Так думає багато людей на Західній Україні, нажаль. Але наш маленький гімназійний колектив, як муха в сметані, борсається, працює, щоб хоч якось допомогти армії. Армії Героїв, армії тих, ким ми пишаємось, тих, які спонукають нас до дій.

Кожного разу, коли моя дочка дзвонить з Німеччини (вона живе там четвертий рік) намагаюсь розповісти, що і як у нас. Але вона все знає. І розуміє. І завжди наголошує при зустрічах, що українка, а не росіянка. І це також надихає мене діяти, навчати дітей, виховувати їх патріотами своєї землі. Звичайно, не всіх виховаємо. Але на фронті - чиїсь учні, чиїхось вчителів. Значить, моя робота потрібна і в цьому моя суперсила.

Суперсила нашого суспільства – об’єднуватись у складний час. Бачила недавно мультик, як краники на березі моря йдуть окремо, а, коли велика птаха кидається на них зверху - стають спинками одне до одного, клешні доверху – і птаха залишається общипана. Українці, як ті крабики, що общипують росію. Впевнена.

Заробили на ярмарку 17 тис., зібрали каштани – заробили гроші на продукти, з яких будемо пекти печиво нашим хлопцям – Миколай скоро прийде, виготовили солені сердечка - сувеніри, щоб покласти до солодкого..

Горда, що я – українка. Бо такого терпіння і впертості не має ніхто в Європі. Тому туди не втечу, хіба після війни – на екскурсію.