Колєснік Дана Вікторівна, 17 років, студентка ІІІ курсу, Державного професійно-технічного навчального закладу «Західно-Дніпровський центр професійно-технічної освіти», група: 7КК-20

Вчителька, що надихнула на написання есе - Антоненко Ірина Леонідівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Моя рідна Україна! Це - квітучі сади навесні; це – синє небо над безкраїми полями із запашною стиглою пшеницею; це – співуча, солов’їна мова; це – мій дім, мої рідні, мої друзі.

Та в учорашнє щасливе життя увірвалося велике лихо. Крило ворожого літака затьмарило мені небо, рашистський чобіт підступно ступив на українську благословенну землю.

Ще будучи дитиною, я вже усвідомлювала, що війна – це страх, жахіття, кров, звірство. Адже мій тато брав участь в АТО, разом зі своїми побратимами захищав кордони нашої країни, її суверенітет. Він – учасник бойових дій.

Тато говорив моїй бабусі, його мамі: «Матусю, я тут, щоб ти, рідненька, спала спокійно, щоб кожного дня зустрічала мирний ранок».

Але настало 24 лютого. Нічну тишу розірвало на шматки від ракетних ударів з боку росії. Одному неадекватному божевільному нелюду з його оточенням закортіло «захистити» українців, від нацистів, нібито українці самі його «попросили» його про це.

Не з чуток знаю про цей так званий «захист». Родинні коріння моєї бабусі по татовій лінії - на Луганщині, а її рідня - з Донеччини, а саме - з Донецька та зі страждальної Авдіївки. Коли сталося повномасштабне вторгнення, бабусина тітка та сестра переїхали до неї в П’ятихатки. Від дев’ятиповерхового будинку, де мешкала 83-річна жінка, тітка бабусі, залишилися одні руїни.

Не можу свої думки перенести на папір, сльози так і котяться з очей, а руки тремтять від емоцій та обурення. Рідні бабусі розмовляють російською та все питають і плачуть: «Почему?! За что?!» А потім витирають сльози та кажуть: «Усе буде добре, усе буде Україна».

Друга бабусина двоюрідна сестра жила на кордоні з росїєю на Луганщині. Від думки про те, що її чоловіка, сина, зятя мобілізують і пошлють в Україну, у бабусі волосся стає дибки. Вони що, прийдуть убивати мене, її онуку, мого меншого братика, сестричку, мою маму, мого дідуся, мою другу бабусю з дідусем?!

Та я вірю в нашу Армію, тому впевнена, що цього не станеться! Оте триколорне ганчір’я буде пошматоване та втоптане в землю, щоб там згнити.

Тато повернеться додому, працьовиті руки все піднімуть з руїн, родини возз’єднаються, адже незабаром Велика Перемога!

І все буде Україна!!!

Слава Україні!!!

Героям слава!!!