Тихонова Юлія Андріївна, 18 років, студентка ІІІ курсу Державного професійно-технічного навчального закладу «Західно-Дніпровський центр професійно-технічної освіти», група: 7КК-20

Вчителька, що надихнула на написання есе - Антоненко Ірина Леонідівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого став жахливим днем для українців. До цього дня були розмови що таке станеться, але ми відмовлялися вірити. 23 лютого ввечері, коли я лягла спати, то трішки боялася прокидатися 24 зранку.

Коли я прокинулася 24 лютого, мені одразу подзвонила мама, яка живе в іншому місті, що неподалік вона чує вибухи. Потім почали лунати сирени, літати гелікоптери. А люди не розуміли, що робити, не було повного усвідомлення того, що сталося. До цього дня (10 жовтня) ця війна, дякувати Богу, не забрала жодної людини з моєї сім'ї.

Вона не торкнулася повною мірою міст, у яких живуть мої родичі та я. Але життя змінилося, кожен день ти чуєш ці сирени, а іноді вертоліт, який пролітає над дахом. Тисячі людей та дітей, яких забрала ця війна, - це жах.

Коли ти дивишся новини, що ось житловий будинок горить, а там були діти, родини, тварини, - це жах.

За увесь цей час ти вже нібито звик так жити, але ні. Хочеться знову вийти нормально погуляти, без цих новин про вбивства. Хочеться не боятися, що сьогодні з тобою теж таке може бути. Хочеться жити так, як жили до 24 лютого. Ті нелюди, що вбивають наш мирний народ, сподіваюсь, будуть гірко покарані.

Я впевнена, що кожен українець тепер ненавидить кожного росіянина.