Мені 35 років. Жила в Миколаєві, біля вокзалу, який бомбили з самого початку війни. За два кілометри – аеропорт. Його також бомбили. Мій район постійно обстрілювали. Ми з дитиною весь час ховалися. Останньою краплею став обстріл площі Перемоги, внаслідок якого загинули люди. Трупи лежали прямо під моїми вікнами. Спочатку я не хотіла виїжджати: мене тримала робота. Думала, що все витримаю. Однак після цього все ж таки виїхала. 

У перші дні війни до міста не завозили продуктів, бо з боку Херсона відбувалися обстріли, а дорога в бік Одеси була закрита. Магазини спорожніли. Пекарні не працювали. Вдома не було запасів. Одного разу я прийшла в супермаркет, а він був пустий. Аж раптом продавець викотив візочок з хлібом. Люди накинулися на нього. Поки я підійшла, у візочку вже нічого не було. По моїх щоках покотилися сльози. Один дідусь побачив це, переламав свій буханець і віддав мені половину. Мене дуже вразив його вчинок. 

У перші півтора місяці було дуже складно виїхати. Трішки пізніше я знайшла людину, яка вивезла мене з дитиною з міста. Машина була невеличка. Окрім нас, у ній ще їхали люди. У нас була валіза й собака. Водій сказав, що можна взяти щось одне. Звісно, ми забрали собаку. 

Найстрашніше – весь час перебувати під обстрілами і бачити реакцію дитини на них. У неї була істерика. Ми не спали і не їли. Я дуже переживала і за себе, і за дитину. 

Коли ми виїжджали, був обстріл. Ми зупинилися серед міста і чекали його закінчення. На виїзді з Миколаєва був великий затор. З Одеси до Івано-Франківська ми їхали на евакуаційному потязі. Через півтора місяці переїхали до Сум. Тут жили мої батьки. Я знайшла підробіток. 

Я розумію, що потрібно жити далі, вірити в майбутнє, заради дитини тримати себе в руках і її підтримувати, допомагати їй. Вона пішла до школи в Сумах.

Мені дуже хочеться повернутися в Миколаїв. Там залишилося багато друзів.