Тютько Іван, 9 клас, Чижиківський ЗЗСО I-III ступенів ім. А. Гнатишина Підберізцівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тютько Неоніла Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Окоп

Яка ж смачнюща вода! Свіжа – свіжа! Прохолодна… Як приємно слухати її голос, коли струмені Бурбуна весело спадають у блакитні води озера. Ось зачерпну повні пригоршні цієї бірюзової краси і… питиму. Питиму, питиму… поки не змиє втоми та не наситить спраги за останні дні ця чарівна вода. А тоді приляжу на прохолодну папороть і буду милуватися небом – нашим високим хмельницьким небом. Он хмарина, схожа на човен… Поплисти б у цьому човні по нашому Дністрі аж до Бакоти. А там… і море безкрає, і небо безкрає, і береги білі – білі зеленими чубами небо скородять, і сонце ніжне та…

- Сергію! Прокидайся! Твоя черга заступати.

- Борис. Ти? – дещо розгублено спускаюся зі своїх хмар – човнів.

- Еге ж. З окопу не виглядай: далі «пташки» висять. А ти що, уві сні знову Дністром нашим плавав? – побратим із Одещини втомлено-усміхнено підморгує.

- Не вашим, а нашим. У нас в селі Лисець поблизу Дунаївців справжній райський куточок – водоспад Бурбун: вода падає з висоти 5 метрів і співає.

- А у нас на Одещині Дністер тече плавно та поважно. Розтікається вшир, утворює рукави, острови, заплавні озера… А плавні ген – ген… Як лабіринт…  У Бориса очі світяться як зірки у ясну ніч.

- Що ви там, братиська, розплавалися? У нас уже четвертий день по сто грам води на день на брата, а вони плавають, шубравці. – Іван супить брови. Але бачу по очах, що і він не проти у річці скупатися.

- Що ти там розумієш? Де ти, Іване, в своєму Турківському районі ріки бачив? Лише гори та ялини, - доброзичливо підсміхається Борис. Ми з Сергієм майже сусіди: на його Хмельниччині та на моїй Одещині Дністер - ріка тече. Це тобі не потічок: в’ється між горами річка наче стрічка…

Це – друга за величиною ріка України та дев’ята у Європі.

-  Агов, побратиме, де женеш поперед батька? – Іван ще нікому не дозволяв, щоб останнє слово було не за ним. Наш з вами Дністер народжується із гірського джерела у моїх Карпатах біля села Вовків на Львівщині. Я, як учитель географії, проводив із учнями експедиції до витоків Дністра: розчищав джерело, впорядковував береги, - весь набір заходів по оздоровленню вод ріки…Ось так, хлопчики – братики.

- То ми усі однієї ріки діти! – радісно скрикує Борис. От, хлопці, коли закінчиться війна, усі зберемося разом та гайнемо Дністром, до кожного у гості заїдемо: у плавнях риби наловимо, у бірюзових водах Бурбуна охолодимося, карпатським повітрям подихаємо…

- Сергію, тобі пора, - нагадує Іван. Потім поплаваємо. Обережно, там повно «метеликів» на землі. Угорі все «норм»: РЕБи працюють. Завтра йдемо з позицій, бо прийдуть інші хлопці.

Йду. Тихо, повільно. Воду п’ю малими ковточками: сто грамів потрібно розділити на добу. Завтра зможу зателефонувати до Оленки і сина…

А потім налетіли дрони. Може, РЕБи не спрацювали. Окопа не видно, лише земля. Ні! Ні, ні, ні! Іван і Борис тут. Я їх знайду. Ось точне місце. У мене саперна лопатка. Капаю швидко. Далі руками. Є! Голова! Живий!

- Іване. Чортяко! Живий! Зараз я до тебе доберуся. Цілий? Мати Божа! Цілісінький! То чого так важко дихаєш?

- У грудях пече..

- Відпочинь, а я знайду Бориса.

За нігтями повно землі розгрібати завал все важче. Під дошками бачу Бориса.

- Гей! Чуєш мене, брате? Це я, Сергій!

Відкриває очі. Живий!

- Потерпи, хлопче, ще мить і я тебе визволю. Через годину буде машина. Командир віддав наказ про евакуацію. От, халепа. Обидві ноги поранено. Джгут, другий. Порядок!

- Іване, дихай часто, але не глибоко. Я накладу тугу пов’язку.

Хлопців акуратно перетягую до дерев біля дороги: там яке-не-яке укриття.

- Покинь нас, Сергію. Обох тобі не дотягнути. Дрони нас накриють. Рятуй себе.

- Не смій, Іване, такого говорити. Вийдемо лише разом. Не забувайте, що нам ще Дністром подорожувати…

Нарешті ми в рові біля дороги. Чую звук автомобіля. Ще два кроки і… Під правою ногою щось хруснуло. Невже «метелик»? Темно…

Лікарня

- Сергію, ми ампутуємо ногу нижче коліна. Тоді зручніше буде прикріпити протез, - очі хірурга строгі, але добрі. До Вас прийде психолог.

- А Іван і Борис як? Вони живі?

- У Івана поранення в грудній клітці, операція пройшла успішно. У Бориса перелом великої гомілкової кістки і численні забої м’яких тканин. Ви врятували їх, Сергію. З хлопцями усе гаразд.

Дякую, Тобі, Боже. Тепер можна б і задрімати… Але з голови не йдуть думки про побратимів. От зустрінемося й гайнемо до Дністра на день – два. Ногу поранену у води Бурбуна опущу й усі болі як рукою зніме. А небо над Дністром високе й чисте як дзеркальна блакитна чаша: дивитися – не надивитися. А рано – вранці вийду на берег Дністра – батька, а там… малиново-золотисто-блакитне зарево. Це ранкові хмари у воду заглядають. І барви щохвилі змінюються: стають все світліші. Вже й абрикосові кольори, і рожеві, і ніжно-бузкові. А береги зелені у нас та білі в Дністровському каньйоні. І верби у воду заглядають: милуються собою та  коси – віти у воді миють. Гарно! Як у раю… Та чи зможу з однією ногою до Дністра додибати?

- Брате, ти де? Гукаємо тебе, а ти, мабуть, рибу на Дністрі ловиш? – Іван з Борисом стоять у дверях лікарняної палати.

- Хлопці! А ви як тут?

- Слухай, Сергію, ти хоч зауважив, що уже півтора місяці у лікарні? Досить тут байдики бити. Доки дійде справа до протеза, встигнемо відвідати ті місця, про які мріяли, - Іван, як завжди рубає з порога.

У Карпатах пили джерельну воду з витоку Дністра. Хлопці допомогли зайти в студену воду та відчути неймовірну свіжість. А повітря… А смереки…

Ой, смереко! Розкажи мені, смереко,

Чом живеш ти так далеко, чарівна моя смереко!

На заплавах Одещини рибу ловили… Плавні – це неймовірний світ води, очерету та безкрайніх небес. За виднокраєм уже й не видно, де закінчується вода та починається небо. І хмари – мов білі човни…

Ну, здоровенькі були, брате Бурбун. Ось я до тебе і повернувся. Знайомся. Це – мої побратими: Іван і Борис. Уявляєш, вони також виросли на Дністрі. Ти до мене в окопи приходив, я пам’ятаю смак води твоєї на губах. І, коли хлопців розкопував, відчував, що допомагаєш. У лікарні рани мої зцілював… Дякую, БАТЬКУ. Дозволь тебе обійняти. Лиш хлопці допоможуть навколішки стати. І омріяної холодної води ковтнути…

Усі ми схилили перед тобою, Дністре, коліна. Усі спрагло цілуємо поглядом зелень твоїх берегів. Усі набираємо у жмені цілющу твою воду… Чому ж вона солона?