Амелін Олег, 16 років, учень 11-Г класу Технічного ліцею, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Полосіна Любов Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Спочатку своєї історії хочу дещо зауважити. Якщо ви досі впевнені, що третьої світової і бути не може, то це не так. Третя світова вже триває більше ніж пів року.  

Усе почалося з тієї останньої мирної ночі, коли я, як завжди, дослуховував фантастичну пісню від автора Zack Hemsey під назвою “The Way”. Десь о другій годині почав засинати. Занадто гучне каркання ворон дуже дивувало, їх у ту ніч було занадто багато. Можливо, це вже був якийсь натяк на доленосні зміни.

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року. Ранок. І раптом сліпучо-різке світло і слова батьків, що враз наполохали моє єство: "Олеже, все добре. Тільки не кричи та сприймай все спокійно". Нічого не розуміючи, я калейдоскопічно прокручував десятки питань перед собою: "Я щось не те зробив? Можливо, вони дещо про мене здогадалися? Але що саме?" А потім це вже й просто не мало значення після однієї фрази: "Олеже, почалась війна".

Ніякої паніки та якогось переляку. Просте нерозуміння. "Та ну вас усіх! Як? Чому? Росія?" Та лайка, яка була сказана мною, була настільки передбачувана та щира, що навіть батьки її наче не почули. У цю ж мить пролунав вибух недалеко від нас. Одразу почувши його, мій організм перемкнувся на справжній режим виборювання життя. Звісно, трішки метушні, проте все інше - холоднокровно та чітко. Певно, більше всього переймався та накручував стан паніки батько, але і його зрозуміти можна, оскільки у цей момент не потрібні жодні зайві слова.

Мій рюкзак запакований. Сімейна рада постановила – негайно виїжджати. Я закинув повідомлення у групу ліцеїстів з побажанням вижити, думаючи, що це моє останнє повідомлення. 

Дуже гарно пам'ятаю свій найперший справжній сон. Нічого жахливішого, жорсткішого та небезпечнішого я просто не відчував! Чимало хто знає, що це за стан, коли твій організм каже: «Потрібен відпочинок», а свідомість розбурхує діаметральне: "Як спати? Я не можу! Росія зараз ось-ось може нас захопити! Я не можу спати!" І вже підсвідомо мозок та тіло наче відчували смерть за сном. Так повторювалося разів сім мінімум, урешті-решт десь година напівсну, і похід у підвал. Усе ж спати у відносній безпеці був варіантом значно кращим за кімнату на сьомому поверсі.

За цей час плин життя змінився кардинально. Ранок. Моніторинг. Тривога. Вихід. Відбій. Захід. Вечір. Облаштування огорожі. Моніторинг. Ніч. Моніторинг. Сон. Життя можливо кожного, хто вирішив залишитись. І це не перебільшення. 

Чотирнадцяте березня. П'ята ранку. Страх, що ворожі війська захоплять Київ, не супроводжував мене ще з самого початку, проте природний страх брав гору. Гуркіт та вибух. У декількох кілометрах від дому!!! А наче зовсім близько! І знову підвал, і обличчя нажаханих людей.

Тимчасовий переїзд до села. Звичайне сільське життя для селянина і відкриття для міського. Повернення додому. Зміна світогляду.

До самого повномасштабного вторгнення я в жодному разі не розглядав цю ситуацію, безтурботність та самовпевненість буквально синтезувала наш мозок, де ми навіть не розуміли справжню ситуацію і справжню істину людства. Я до останнього не вірив у цей розклад подій, проте, звісно, мій одногрупник все ж таки виявився правий. Оскільки ще до шістнадцятого лютого йому та його батькам повідомили про велику ймовірність вторгнення. Його рідних ще завчасно попередили, та сім’я одразу трепетливо й негайно відреагувала на можливе вторгнення. Це мене і приголомшило найбільше.

Для мене істинний мир являє собою відсутність кордонів для людей, та їх об’єднання у одну державу, і тільки. Так чи інакше на прикладах влади Радянського союзу, нацистської Німеччини, Італії, Японії та багатьох інших країн не відомо, яка саме влада на цей раз потрапить у руки інших потужних країн. Це означає, що яка завгодно влада може розв’язувати будь-яку війну. Які плани у них будуть? Які завгодно, якщо вони просто добре захочуть. На прикладі Росії ми маємо сьогоднішні події.