Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 813
Олена Рикова
вік: 31
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
«Третій рік пішов, як ми з рідного дому виїхали. Серце болить»

Сотні населених пунктів уздовж лінії зіткнення стоять без світла, газу й води. Одне з найбільш благополучних селищ у минулому – Піски – було цілком зруйноване війною, але в ньому є люди. Олена Рикова в рідну квартиру приїжджає рідко. Її сім’я змушена була переїхати в інше місто, тому що після обстрілів житло перетворилося на руїни. Щоразу вона забирає зі зруйнованого будинку щось із собою, як частинку минулого життя. Хоча, зізнається, серцем і душею вона все одно в Пісках.

Наскрізь пробита діра в мою кімнату. Пролетіло через всі стіни, і ось там встряло. Якби ми тут спали, напевно, не було б нас.

Мама Олена Рикова, 31 рік:

Третій рік пішов, як ми з рідного дому виїхали. Серце болить

У нас в Пісках був дитячий майданчик – на три будинки 15 дітей було. Усе в квітах, усе мирне. Магазини поруч. Добре було жити. Третій рік пішов, як ми звідти виїхали. Серце болить. У цьому будинку ми народилися, виросли.

Третій рік пішов, як ми з рідного дому виїхали. Серце болить

Буквально перед війною ремонт зробили, але його вже немає. Дитяча кімната була – меблі, диван стояв м’який під колір шпалер. Два магазини на першому поверсі. На четвертому поверсі моя рідна тітка жила. Вигоріла квартира. Тітка зараз у Києві.

Над моєю спальнею, над ліжком щось влетіло. Вчасно ми пішли, а то б убило. Наскрізь пробита діра в мою кімнату. Пролетіло через всі стіни, і ось там встряло. Якби ми тут спали, напевно, не було б нас.

Я працювала, о 5 ранку ми в поле ходили. І накрило нас «Градом». Мама з дітьми в підвал спустилася, і чекали мене, поки я приповзу.

Ми через Водяне йшли. Прийшли, а тут уже «краса». І ми поїхали одразу. Третій рік пішов, як ми тут не живемо.

Тут навіть повітря інше. Нехай і руїни, але хочеться додому. Уже б самі все відновили, якби пустили. Все життя моя в цій кімнаті. Тут я спала з молодшою донькою, там спала старша. Шкода. Куди нам далі бігти? Ми вже всюди були: у Харківській області, в Одесі, у Києві.

Ми це все заробляли, і все знищено. Ще важче, що повертатися нам нікуди. Куди далі?

Тут рідний мій брат жив із дружиною та двома дочками. Книжечки позабирали, відішлемо їх, вони зараз в Одесі живуть, вчаться в школі.

Тут, у селі Первомайському, недалеко від Пісок, нам житло віддали. Ми платимо за світло, за воду. Десь знімати не можемо, ніхто ж не працює. Батьки не пенсіонери. Переселенські ми не отримували. Живемо: батьки, двоє діток і я.

Спочатку важко було, а тепер гуманітарку отримуємо, город посадили, можна протягнути. Хліб привозять волонтери, виживаємо.

Діти займалися танцями, танців тепер немає. У школі спокійно в цьому році ми провчилися, я з ними просиділа всі уроки. Автобус приїжджає – я з ними їду, повертаємося разом. Самих не відпустиш. Гуляти ніде. Старшокласники, звичайно, самі ходили, а ось такі малюки тільки з батьками.

Третій рік пішов, як ми з рідного дому виїхали. Серце болить

Нещодавно обстріл був о 6 ранку. Діти встигли до підвалу заскочити, а я лежала, не змогла піднятися, летіло все. Ми спали, почули гуркіт. У чому були – побігли в підвал.

У 2015 році три міни прилетіло в наш двір. У малині і за кухнею впали. Нещодавно в садок прилетіло. Ми дітей в Одесу відправляли. Зараз вони повернулися, тому що немає на що там жити.

На сходинки спускаємося, сідаємо. За дві-три години так сидимо. Доньці Світлані 7 років. Коли в підвал спускаємося, ми її на руки беремо, і вона спить одразу. Аліні 12 років. Вона труситься. А Свєта засинає. Так у неї спрацьовує.

До війни були діти як діти, сестри. А ось прийшла війна – їм дадуть морозиво, вони його навпіл поділять. І так все. Не так, як раніше. Одна за одну трусяться, якщо в підвал біжимо, то вони за руку і разом. Не дай Бог, щоб нікого не залишити. Вони в багатьох місцях потрапляли під обстріл: і в Пісках, і на Водіному, і тут.

Дочка:

Третій рік пішов, як ми з рідного дому виїхали. Серце болить

Дід мене навіть накривав від осколків.

Мама Олена:

Так, тут осколки летіли, так дідусь її поклав і собою прикрив. Ми вже звикли. Вже немає ніяких почуттів. Ми вже третій рік ось так живемо.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій