Розлука з рідними, друзями. Втрата роботи, початок з нуля всього, відчай, постійни зриви, стрес. Відчуття самотності. Страх, відчай, страх за дітей. Тремтіло все тіло.

Облаштували підвал в сусідньому будинку, та щосирени бігали. Страшно за дітей.

Діти ще спали, та як би не війна мали б йти до школи. Щоб не шокувати, розбудила та почала з того що чули вибухи, намагалася не казати страшного, але вони все зрозуміли самі, адже в 14 році вже пережили теж багато. Син каже: "мама, я дрожу." А я йому: "вдінь кофту", а він каже: "ні,не від холоду..."

Увесь місяць від 24 лютого, поки не виїхали був найстрашнішим. Коли ракета пролетіла над нами, в цю мить було дуже дуже страшно. Ще в 14 році син злякався, після того почав заїкатись, потім довго ходили до логопеда, психолога. Маленький прятався під стіл, вже після 14го року, коли чув або бачив літак. 

В перші дні в Краматорську счезли майже всі товари з полиць, було дуже складно. Самі пекли хліб, між сиренами бігали по магазинах, бо то там щось привезли, то там. Не стало роботи, грошей, запасів.