Війна змінила повністю наше життя. Від початку повномасштабної ми трохи більше чим через місяць вирішили їхати в евакуацію. Якби я могла, то навіть в перший день поїхали, бо вже знала, що таке окупація, вибухи, переживши це ще в 2014 році. Але місяць пішов на те, що б вмовити доньку покинути дім, друзів, батька, все що вона любила.

Перші пів року були дуже важкі, покинути все і поїхати в нікуди. Для доньки було важко напочатку навіть почати бесіду з однолітками, тому що ми ж все життя були в російськомовному оточенні і це напочатку було вагомим бар'єром. Дякуючи Богу нам допомогла школа, завдяки їй моя дитина змогла знайти себе на новому місці. Донька мріє поїхати хоч на тиждень додому, а я просто боюся і не можу наважитися. Все більше до мене приходять думки, що свій дім, своїх друзів я вже ніколи не побачу. 

Ми були вдома. Я до останнього не вірила, навіть коли за вікном були вибухи. Для нашого міста це не було чимось дивним. Я як зазвичай пішла на роботу, тільки донька залишилася вдома з татом.

Спочатку донька дізналася від однокласників, тому що їх шкільний чат зранку просто розвивався. Від себе розповіла максимально спокійно, щоб вона не злякалася. Помітила, що кожного разу коли я з нею починаю говорити про війну та що відбувається, вона намагається закрити цю розмову або перевести на щось інше. На жаль, це не один день. Такий день був і в 14 і в 15 роках, коли не має зв'язку з рідними під час обстрілів. В середині березня 2022 приліт не далеко від дома, який мене і спонукав покинути рідний дім, через страх за дитину і себе. День евакуації, коли ти не розумієш, що буде далі. І розуміння того, що тебе врятувала доля бо ми вирішили виїхати 3 квітня, за декілька днів як була обстріляна наша залізнична станція, саме те крило, де ми стояли з донькою в очікуванні потягу.

У доньки була нервозність, дратівливість від будь чого, їй допомогли нові друзі, школа, вчителі, які ну дуже гарно до неї поставилися та підтримували. Я декілька разів намагалася її вмовити піти до психолога, але вона була категорична. Хоча у школі вона залюбки відвідувала її заняття. Дякую Богу ні, бо я вже розуміла, що може бути, і в перші ж дні почала робити запаси всього самого необхідного.