До війни Мар’їнка жила відмінно. Наша сім’я складалася із семи осіб. Після початку війни я поховала чоловіка, старшого сина, дочка розійшлася із чоловіком. Так що за цей час гарного отримала мало. У чоловіка стався цукровий діабет, до того ж, він був після інсульту.

Ми дещо відремонтували. Було влучання – у кухні все горіло, було зовсім розбите. У сина в будинку теж були ушкодження. Цього року нам допомогли з ремонтом. У нас немає газу, тече технічна вода. Зараз проблема в тому, щоб дістати вугілля, воно дуже дороге. Раніше в нас було газове опалення, можна було оплачувати частинами.

Ми сідали на диван усі разом і сиділи в тій кімнаті, де немає вікон, щоб не травмуватися. Там було спокійніше.

Було дуже страшно, тому що ми не очікували, що так буде.

Син був на роботі, саме там усе летіло. Дочка була в гостях у куми. Потім ми із зятем бігли через городи, щоб її звідти забрати – у них перед будинком розірвався снаряд.

Онуку тринадцять років, він інвалід дитинства, мікроцефалія головного мозку. Перед ними [донькою та онуком] і розірвався снаряд. Після цього він почав дуже заїкатися, коли поспішає говорити.

Звичайно, ми злякалися. Усі злякалися, це було несподівано. Ми не очікували, що будуть так сильно [бомбити].

«Гради» – дуже страшне явище.

Хотілося б, звичайно, щоб усе швидше закінчилося, щоб було мирно, щоб не стріляли. Треба якось виживати. Просто не потрібно впадати в паніку, треба просто якось жити. У будь-яких умовах людина повинна залишатися людиною.