Судук Ліна, 10 клас, Кам'янець-Подільський міський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Варик Оксана Борисівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У всякого своя доля і свій шлях широкий

Той мурує той руйнує

А той неситим оком

За край світу зазирає...

(Т. Шевченко)

Війна – подія, яка змінила всіх нас. Уже 3 роки наша країна страждає від  ненажерливих лап звіра, що зветься росією.

Ми боремося за право жити, за те, щоб показати усьому світу, на що ми здатні, що наша нація нездоланна і ні перед ким не схилиться. Із давніх часів наша ненька потерпала, рідна земля стільки часу була не нашою, тільки нам відомо, скільки ми витерпіли, як не полічити ран на нашій землі, так і не полічити сліз, що були пролиті на бідну землю. Війна, без сумнівів, залишила шрами кожному з нас. Кожен українець чи українка із кожного куточку нашої держави відчули важкий тягар війни.

Не важливо, чи ти зі Сходу чи із Заходу, війна стосується кожного, і, на жаль, обіймає нас дуже міцно...

24 лютого о 9 ранку я прокинулась, нічого не підозрюючи... Усе було, як зазвичай. Тільки якесь передчуття, наче щось зламалось. Ми не знали,  що той день змінить усе докорінно. 3 дні поспіль без перерви, моніторинг новин, брифінги Президента і нові удари... Ми так наївно сподівались, що усе це помилка, що це всього лиш на кілька днів. Якби ми знали...

У стресових ситуаціях людина переживає дуже сильні емоції, і хоче якнайшвидше це пережити. У нашому випадку стрес не закінчується.

Особисто у мене через ці події постійні тривоги, страх, що усе може закінчитись, кардинально змінилась психіка. За один день я подорослішала на 10 років. У перші дні війни я взагалі не розуміла, як узагалі таке можливо, я запитувала себе: «Як може бути війна у ХХІ столітті?!» Усе навколо здавалось нереальним, я не пам’ятаю жодного дня без новин. Це було невимовно боляче: сидіти вдома, коли на Сході було справжнє пекло, коли міста-герої палали вогнем протистояння.

Усім було страшно, мені теж, особливо мені. Але що може зробити дитина, яка була переконана, що світ пам’ятає свої помилки, і більше ніколи їх не допустить? Абсолютно нічого.

Лиш тоді я зрозуміла, що усе, що я можу зробити, це бути сильною і вірити у перемогу. Так і було, поки не постраждала наша область - місто Старокостянтинів. Удари були по аеродрому. Це мене шокувало. Саме ця подія викликала сильну тривогу та нав’язливі думки. Дуже довгий час мене мучило безсоння, слабке здоров’я, усі можливі страхи. Той період я не забуду ніколи. Це був жах усіх жахів. Кожен день був однаковим, я не знала, чи зможу колись «прокинутись». Кожна людина шукає свій шлях до світла, тягне свої руки до «птаха надії», сподіваючись на краще.

Хоч і травмуючі події ще тривають, але я зуміла побороти свої страхи, через важку працю над собою і переосмислення й нарешті скинула важкий тягар із своїх плечей.

Ні для кого не секрет, що війна забирає у нас найцінніше. Спокій, безпеку, радість та людей. Кожна українська сім’я знає, як це. Коли навіть сльози і благання не втримують юнаків, що рвуться до бою. Коли дужі чоловіки готові взяти зброю до рук знову. Коли сильні дівчата показують свою мужність. Мене вражала сила духу мого народу і те, як ми готові стояти за своє.

Я з гордістю можу сказати, що моя родина і я також допомагаємо державі й пишаємося цим.

моїх дядьків служили, вони боролись проти ворога вірою і правдою. Один із них приєднався до АТО ще у 2014 році, коли загарбники вторглись у Крим та Донбас, а інший із початку повномасштабного вторгнення. Я завжди згадую про них із повагою. Їхній вклад у перемогу відгукується у моєму серці. Та війна вносить свої корективи.

Дядько, що приєднався до військ, пізніше зник безвісти. Ми не знаємо, що з ним, де він та чи ще живий...

Страшно навіть уявити що він у полоні. Але ось. Така наша реальність. Ми мусимо триматись, бо у нас немає іншого вибору. Тож схилимо голови за загиблими та піднімемо їх за живими. Я знаю багатьох людей із мого оточення, що зараз перебувають у лавах ЗСУ. Мужні воїни, що віддали молодість за свободу, обороняючи усіх нас. Але важкі втрати також є. Важко усвідомлювати, що деякі рвуться до бою навіть із важкими пораненнями і втратами.

Один хлопець, якого я дуже добре знаю, захищаючи країну втратив руку та око. Та він не здається, і хоче повернутись на поле бою.

Його сила, впевненість та оптимізм вчать мене боротись зі всіма негодами. Також не можна забувати про полеглих у бою колишніх учнів моєї минулої школи та тої що відвідую зараз. Нестерпна печаль пронизує усе тіло, коли я згадую, що деяким не було і вісімнадцяти, а у когось була сім’я та діти.

У такі моменти запитуєш себе: «Коли вже це закінчиться, а якщо й закінчиться й чи буде легше?»...

Минулого року я вирішила перейти у іншу школу. Там я познайомилась із чудовою людиною та вчителькою української мови та літератури. Мене вразило її щире серце і бажання допомогти нашим воїнам. З її допомогою наша ліцейська група виготовляє «горішкові пакетики» для воїнів на передовій. Воїни потребують додаткової допомоги, яку ми із радістю їм пропонуємо. Цей процес є духовно наповненим для кожного з нас. Коли ми усі сідаємо колом та кожен робить свою роботу, наповнюючи маленький пакетик, у наших руках розквітає квітка надії, яку ми вирощуємо для наших захисників.

Таким чином наша учителька залучила нас до волонтерства, яким сама займається дуже довго і плідно.

Наш ліцей часто організовує благодійні збори та акції, що є дуже важливим для підтримки бойового духу і патріотизму серед учнів та молоді. Я пишаюся своїми одногрупниками, учителями та усіма, хто допомога нам відправляти нашу допомогу на фронт і усім, хто вірить і не здається.

Наша країна робить великі кроки до примирення, але ворог дуже підступний та лукавий.

У цій війні важливо завжди бути обачним, адже не знаєш, на що ще здатен той, хто не зупиняється ні перед чим. Окрема подяка нашій армії, що ні на хвилину не забуває про нас, і що дарує нам безпеку та спокій, щоб ми могли жити і насоджуватись усіма благами. Я просто скажу «дякую, що ви захищаєте, дякую, що ви просто є…»

Тож помолимось за загиблих, піднімемо гострі мечі за незалежність і будемо боротись, поки не настане мир на нашій землі і в наших серцях, бо ми українці, з нами правда, сила і воля.

Предки спостерігають за нами й пишаються, тому що ми українці і ми непереможні! Слава Україні!

І на оновленій землі

Врага не буде супостата

А буде син і буде мати

І будуть люди на землі.

(Т. Шевченко)