Штеліха Максим, 9 клас, Сонячненський ліцей Чернеччинської сільської ради Охтирського району Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Васіна Світлана Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У життя кожної людини є події, які можуть повністю змінити її світогляд. Я сам це відчув на собі.

24 лютого 2022 року. Довго сидів із бабусею на кухні. Було тепло, затишно. Захопилися іграми. Та раптом тишу порушив гучний вибух. Один, два, три… Я сказав бабусі, що це війна. На що вона відповіла: «Лягай спати, ти просто втомився. То зривають лід на водоймі, щоб врятувати міст від паводка.»

Пішов спати, але мамі сказав, що почалася війна. Мама насварила мене. І тут зателефонувала тітка. Вона це підтвердила, бо зять її служив на кордоні.

Почалася паніка, страх. Моя сестра навчалася в Сумах. Мама зателефонувала, щоб вона їхала додому.

У сестри також були страх, паніка, розпач. Вона вийшла на зупинку, плакала. Було багато студентів. До сестри підійшов земляк-студент, утішив її, забрав із собою. У нього була машина, приїхав із дому брат по нього. І ось тільки вони проїхали міст у Климентовому, стався приліт. Страшний  вибух. Міст злетів у повітря. Сестра вже о 10 годині була дома.

А в цей час через наше село проїжджали ворожі танки, БТРи. Вони прямували на Охтирку, яка першою прийняла бій. У одній із військових частин було зібрання солдатів. За доносом зрадника приміщення було зірване, коли тільки почали засідання.

Більше трьохсот чоловік загинули. Усе горіло, під уламками ще знаходилися живі військові. Вони телефонували своїм сім’ям, прощалися, задихалися…У цьому пеклі загинув і мамин однокласник Володимир Купрієв.

А вдома ми всі зібрали документи, одяг. Пішли в погріб. Чули, як здригалася від вибухів земля в Охтирці, це неподалік від нас. Тишу порушив гул. Вийшли з погреба. З двісті метрів від нашого будинку їхали БТРи. Один, два… чотирнадцять. Це наганяло страх, жах, боязнь, паніку. Волосся стало димом. Це був страшний переляк.

У перший день війни до нас приїхала тітка з Харкова з двома дітьми. Вона тікала з порожніми руками й очима, повними сліз та жаху. Ми розділили з ними дах, їжу, ковдру. А найголовніше – серце, любов.

У селі не працювали магазини, лікарня, школа. Не було світла, води. Вечеряли при свічках, мовчки, бо слова не могли вмістити той страх і тривогу. Був відсутній повністю зв’язок із містом. У ньому були рашисти.

Через кілька днів чоловік тітки вислав новою поштою одяг, ліки, їжу для дітей. Довелося їхати під прицілом в сусідню область за посилкою. А ми всі з нетерпінням і тривогою чекали повернення мами і тітки вдома.

Хліба не було, борошна теж. Ніхто не робив заготовок на майбутнє. «Буде день - буде і їжа», - говорить Біблія. Так думали ми всі.

Дідусь намолов дерть, просіяв і спік три маленькі буханці хліба. Бабуся загорнула його в рушник. Я обережно відрізав скибочки хліба, збирав крихти і сказав: «Ось коли зрозумів, що таке хліб!»

У цей тяжкий час найбільше мене вразив Коля Кулакевич, пастор із Рівного. Він привозив із свого далекого краю хліб, мерзлий, але смачний. Роздавав продуктові набори. І це тоді , коли здавалося неможливим добратися до нашого села. Йому було не страшно, хоча він теж боявся, у самого ж троє дітей!

Проте не зупинявся, знав, що людям потрібна допомога.

А лихо ніколи не ходить одне. Тяжко захворів дідусь. Ліків не було. Але є на світі Бог! Чоловік тітки зв’язався з друзями з ТО. Ми нічого про це не знали. Уже смеркло. Хтось постукав у вікно. Побачили двох незнайомців. Вони привезли ліки, ризикуючи своїм життям, бо вороги господарювали у їхньому місті. Були всі дуже раді. А грошей не було з ними розрахуватися. Проте мама з бабусею наклала їм у сумки сала, тушонки, консервації.

А головне, шо дали шість літрів свіжого молока. Вони були теж раді і зворушені. У одного з чоловіків була грудна дитинка. Молоко у мами перегоріло від стресу і страхіть. У нього блищали сльози в очах. Пізніше ми повернули їм гроші за ліки.

Саме тоді я зрозумів, що справжня сила – не зброя, а людяність. Коли один простий вчинок – поділитися хлібом, ліками, прихистити людину, бути поруч у важкій ситуації – може зігріти душу в найтемнішу ніч. Ця війна навчила мене, що світ тримається на тих, хто допомагає, коли здається, що надії вже немає.

Із мого роду воює десять чоловік.

Найбільше непокоїть рідний племінник бабусі Артем, який не виходить на зв’язок рівно два місяці! До цього був тяжко поранений. Із позиції ліз, стікаючи кров’ю. Його випадково знайшли побратими в лісосмузі. Обморожені пухлі ноги нічого не відчували, не рухалися. Йому зробили кілька операцій, витягли осколки. Потім реабілітація. І знову на нулю.

Дуже знищена моя рідна Сумщина. Багато переселенців у нашому селі. Підтримуємо іх, бо розуміємо, що наша сила – це допомога один одному. Вона надихає кожного на приближення перемоги.

Майорять на цвинтарі над свіжими могилами прапори наших земляків: Олександра Панова, Ігоря Попова, Артема Покальчука, Олександра Білоуса. Вони ніби охороняють вічний спокій Героїв.

Я сам змінився: став уважнішим до інших, ціную родину, друзів.

Слава ЗСУ! Слава Україні!

Перемога буде за нами!