Скок Денис, ІІ курс (слюсар з ремонту колісних транспортних засобів, рихтувальник кузовів, газозварник), Торецький професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Гатько Ольга Євгеніївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Не впевнений, що вийде коротко… Також не впевнений, що вийде вдало) Але моєю головною метою участі в цьому конкурсі є те, що я нарешті зможу записати пережите. Психологи радять «виговорювати» наболіле. Але ж цього наболілого в мене ціли гори. Чи краще було би сказати – терикони?

Яке чарівне та важливе це слово – терикони. Віє чимось рідним тепер, хоча раніше сприймалося якось неемоційно, а можливо, й ніяк. Ну є, то й добре. Але ш зараз слова: забойщик, жужалка, ствол, штрек, канагонка та багато інших, наче якісь маячки минулого. Чуєш їх та всередині відбувається щось незрозуміле. Наче (зараз буде банальність, я знаю) розливається тепло по тілу. Можливо, якби я був більш сентиментальним, то були би і сльози…

Мій шлях війни розпочався евакуацією з міста Торецьк. Точно пам’ятаю, що їхав лише на якийсь нетривалий строк з мамою. Просто ніби незапланована подорож в нікуди. Але я точно пам’ятаю, що думок про те, що ніколи не повернуся додому, у мене не було. Тривожно було, сумно, неочікувано та страшно. Але я точно знав (принаймні вірив), що це не на довго. Взяли основне та й поїхали.

Дуже добре пам’ятаю дорогу. Їхали спочатку в гробовій тиші. Ніхто з людей не ділився своїми історіями про укриття та про пережите. На той час здавалося, що невідомість набагато жахливіша. Я дивився у вікно евакуаційної маршрутки на знайомі місця та трохи обурювався. Чого? Бо ми вже наче звикли до війни, до цих вибухів. Ми за цей довгий час онормальнили собі в голові все, що відбувалося з нами. А тут треба лишати все та всіх та їхати світ за очі в пошуках тимчасового прихистку.

Далі був вокзал. Натовп людей. Купа людей. Гори людей! Я такого не бачив ніколи. Колективне лихо наче випхнуло всіх їх на перон. Маленькі діти, старі люди, жінки… Усі хвилювалися та непокоїлися. Усім було страшно. Потяги геть повністю забиті людьми. Сирени лунали, усі хвилювалися ще більше. А який же ш гидкий звук у сирени, яка сповіщає про тривогу! Пронизує до кісток і наче викорчовує з тебе життя та силу.

У потязі було ніде голки впасти. Але з’явилося відчуття руху. Що ми наче віддаляємося від епіцентру чи скупчення поганого. 

Люди видихнули. І це був наче якийсь колективний видих. Наче з легень вийшла якась пилюка. Мені здалося, я його навіть почув, це видихування.

Ми їхали до Чернігова. Ніколи не забуду один епізод, що стався в потязі. Найпершими заспокоїлися саме діти. Після колективного оглушливого плачу саме малі адаптувалися до нових умов і почали їх вивчати. Ходили поважно по вагону, дивилися на людей, посміхалися, грали. Одна манюня, десь дворічного віку, довго придивлялася до мене та, певно, оцінювала мій стан. Але, якщо чесно, то емоцій на моєму обличчі на той момент годі було шукати. Сидів собі й сидів мовчки. А ця юна пані підійшла до мене, подивилася в очі та сказала з таким відвертим співчуттям: «Сьо буіт хайасьо». Я ледве не заплакав. Чесно. Не самі слова, а бажання незнайомої дитини підтримати розчулило мене!

Я лише з часом зрозумів, наскільки значущою для мене була та подія. Вона показала, наскільки важливо проявляти співчуття та небайдужість одне до одного. Чому? Бо одна лише фраза здатна надати сил. Один лише прояв щирої уваги та небайдужості здатен зробити справжнє диво: створити відчуття комфорту та спокою.

Тепер я живу в Чернігові. Торецька мого вже немає. Росія знищила місто мого дитинства. Розбомбила будинки, магазини, лікарні, дитячі садочки, школи. Зруйнувала заводи та шахти. Повбивала людей…

Про це боляче писати, ще важче з цим не те, що змиритися, а просто жити. Але! Терикони мої досі стоять по всьому Торецьку, наче німі свідки цих жахливих нищівних подій. Можливо, це прозвучить дещо дивно, але я хочу вірити в те, що замість усіх нас вони берегтимуть рештки мого міста для нас, бо ми обов’язково повернемося у звільнений та безпечний Торецьк!