Іваненко Софія, 10 клас, Іванківський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Процик Людмила Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ми багато чули про війну з історії, бачили у фільмах, втім навіть подумати не могли про те, що одного дня вона увірветься і в наше життя.

24 лютого 2022 року. Цього холодного зимового ранку життя всіх українців здригнулося. Я вперше почула вибухи у своєму містечку. Почувши стрілянину, моє серце ніби зупинилось, всередині ніби щось зламалося. Ми усією сім’єю відразу побігли до коридору, оскільки це найбезпечніше місце в нашому будинку. Цілу ніч ми провели у хвилюванні та очікуванні найгіршого, кожен сидів у страху, маючи надію, що скоро все мине. Вранішнє сонце все ж таки зійшло, однак все тільки починалося.

На ранок стало відомо, що наш Іванків окупований, ворожі війська нишпорили по місту, вламувалися в будинки, грабували людей та навіть вбивали мирних, ні в чому невинних жителів. 

Стріляли навіть в мого батька, коли той їхав в інший кінець міста, щоб довідатися, як моя старенька бабуся пережила ніч.

Зв’язку не було, тому єдиним виходом для спілкування були таємні зустрічі, адже вільно ходити вулицями було небезпечно. Люди об’єднувалися, ділилися їжею, одягом, ночували разом у підвалах, допомагали стареньким та морально підтримували одне одного.

У містечку не було світла, газу, води. Будівлі були холодні, підвали сирі, у таких умовах місцеві жителі хворіли. 

Я провела багато ночей в тому темному погребі, плачучи та тремтячи від страху й холоду, слухаючи всі ті страшні звуки, що доносилися ззовні. Проте яким би страшними не були ті лихі ночі, я ніколи не втрачала надію, надію повернутися до теплої домівки, до мирного життя. Я вірила, що скоро зійде сонце і все це зникне, забудеться, як нічне жахіття.

Люди, які мали в себе у дворі криницю, завжди ділилися водою. Ми збиралися маленькими групками й рано-вранці тихенько йшли з відеречками, щоб набрати її. Страшно було йти по ту воду, коли в тебе над головою летить ворожий вертоліт. У такі моменти ніколи не знаєш, що слід робити, чи ховатися, щоб тебе не знайшли, чи завмерти, щоб тебе не помітили.

Щоночі через місто йшли довжелезні колони російської техніки. Ворог роз’їжджав вулицями на танках, на крадених машинах місцевих жителів, лякав та погрожував усім людям. Були заблоковані всі виїзди з Іванкова, покинути місто було неможливо, військові виганяли людей з будинків, щоб самим там поселитися, вдиралися до всіх адміністративних пунктів міста, обкрадали магазини й будинки та навіть викрадали деяких людей.

Проте ми, українці, пережили цю люту, жорстоку, гнівну окупацію, яка досі являється мені уві сні. Найбільше мені допомогла віра, віра в нашу перемогу, віра в наш незламний український народ.

Першого квітня наш Іванків звільнили, у кожного пролилася перша радісна сльоза.

Такого щастя, як у той день, я не відчувала ніколи. Усі в піднесеному настрої зібралися в центрі містечка та з веселими вигуками зустрічали наших військових, дорогих визволителів.

Я впевнена, що наша перемога вже приближається, і скоро ми всі разом знову заспіваємо національний гімн у вільній та незалежній Україні. Я вірю в перемогу, а віра це те, що приведе нас до щасливого майбутнього. Україна – понад усе!