Ольховський Богдан, Харківський педагогічний фаховий коледж Комунального закладу «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради
Мир - це спокій, гармонія. Час коли військові не гинуть, а бачиш їх тільки на парадах, коли новини не кажуть про вбитих на фронті, коли ти не боїшся завтра, коли прапор країни майорить не на танку, який їде в бій, а десь в парку, коли ніяка сусідня держава не погрожує, коли є взаємоповага між народами, коли матері не плачуть за загинутими синами й дочками, коли вирішують проблеми не кров'ю, а словами. Для мене мир закінчився у 2014 році.
Війна. Яке страшне слово! Вона несе смерть, руйнування, братські могили, траурні стрічки, розпач, неможливість повернути все назад.
Це річ, яка “ставить хрест” на відносинах. Я назавжди запам’ятав той день, коли вона торкнулась мене і моєї сім’ї. Я був дитиною, всього на всього 9 років! Зима того року була страшною і кривавою - Революція гідності та втеча президента Віктора Януковича в Росію. Події розгортались швидко, в лютому в новинах кажуть про військових РФ на території Криму, а вже в березні - анексія півострова на підставі сфальсифікованого референдуму.
Мені було страшно, бо не розумів, що коїться. В ті часи батько постійно був в розпачі, емоційно він сильно хвилювався.
Весна була така ж лячна. Сталася катастрофа - Донбас. І ось тоді, на моїх очах війна показала себе. Я грався на дитячому майданчику, недалеко від головної траси Богодухова. По дорозі їхав автобус, фіолетовий, в сторону Харкова. На даху майорів прапор України із написами ручкою. А в середині нього сиділи військові добровольці. Мені перехопило подих від побаченого, як і у мого друга. Увечері я розповів батькам про це.
Пам’ятаю сльози матері - вона боялась за мене, що зі мною буде. Тоді я й усвідомив повністю, що йде війна.
В школі, пам’ятаю, це була наче зима 6-го класу, на уроці образотворчого мистецтва ми малювали листівки бійцям АТО, а на фізкультурі, по бажанню, ми плели камуфляжні сітки для бліндажів.
Саме в такі моменти розумієш, що зараз всі від школярів до дорослих працюють, борються за незалежну країну. Всі намагаються допомогти у таку скрутну годину.
Військових я бачив спасителями, славетними козаками, які не бояться смерті, боряться до останнього подиху за нас усіх і вільну Україну. Я згадую шкільний траур. В той день випускник моєї школи загинув на фронті. Війна знову про себе нагадала, що вона близько. З тих часів вже минули роки. Зараз я студент, але війна досі не покинула мою країну.
Всім серцем я - патріот, мрію про те, коли в новинах нарешті скажуть ту щасливу фразу: “Війна закінчилась, Україна цілісна та має під контролем всі території”.
“Доки нація бореться, вона живе”, - казав Левко Лук’яненко, автор Акту проголошення незалежності України. Я повністю згоден з ним. Українці - самоусвідомлена нація, ми будемо боротись до загину, але не покоримся. І як сто років назад так і зараз можемо сказати: “Слава Україні - Героям слава!”
Отже, я мрію всім серцем про мир на своїй Батьківщині.
Війна багато забрала людей, поранила, не повернула додому батьків, синів, онуків, дочок; зницено безліч міст та сіл, зруйнована інфраструктура. Та понад цю всю скруту ми зможемо перемогти . Я бажаю світлого майбутнього всім нам і нашій Україні-ненькі. Слава Україні!
