Ситар Ольга, вчитель, Сілецька гімназія ім. Івана Климіва - Легенди 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У день, коли почалася війна, моя свідомість зависла між постійними «Не може бути!» і «Як ми тепер будемо жити?!» Мені було 42… Щаслива мама двох уже дорослих дітей, я була кохана і закохана і я не вірила в ту дійсність, яку мені пропонував Бог. Чи не Бог?..

Якось не вкладалося в голові, що можна таке робити зі світом і людьми, які ж Сам і створив…

Сльози змінювалися злістю, злість виливалася в нові сльози - все це тривало і тривало по колу, і розірвати його допомогла дія. Як добре, що знайшовся хтось, хто придумав організувати Гуманітарний штаб! Як добре, що прийшовши туди, можна було не тільки допомогти людям, але й собі: притлумити свою тривожність, роблячи такі прості, але життєво необхідні справи, відродити відчуття потрібності комусь знайомому чи незнайомому, поговорити, поспівчувати… Як добре, що хтось «придумав» Гуманітарний штаб!!! Він був порятунком для всіх.

Але потім, коли кількість людей на квадратний метр почала лякати, коли вже стало тісно не просто плести сітки, але й просто бути там, ми з дітьми просто залишалися вдома і безкінечно різали тканину на сітки. Різали до болю в руках, до мозолів на пальцях…

Потім знову перебирали шафу, шукаючи, що ще можна нарізати… А коли вже було порізано все, що тільки можна, пішли допомагати мити посуд і готувати їжу в заклади тимчасового перебування переселенців. І потім там же був мовний клуб «РозМова». Як учителю, мені запропонували допомогти російськомовним українцям зробити українську мовою щоденного вжитку. Ми вчилися, спілкувалися. Деякі повернулися додому після деокупації, деякі живуть у нашому місті дотепер. Бачимося - вітаємося, обмінюємося новинами…

…Чоловік пішов на війну 15 квітня 2022. Пішов тихо. Багато галасу і сліз не дозволив, бо не любив.

Ми разом складали його чорний рюкзак майже мовчки. Я все ще не вірила, що це відбувається з нами і ходила, наче сновида, по хаті. Тоді я ще не знала, що мені залишилося бути дружиною трішки більше, ніж 100 днів. Здавалося, що щось погане може трапитися з ким завгодно, але не з нами. Тремтлива надія в моїй уяві зябко скулювалася, але все ж не йшла… 15 квітня ввімкнувся в моєму житті режим очікування: від ранку до вечора, від дзвінка до дзвінка, від «Доброго ранку» до «Доброго вечора» в телеграм…

…1 серпня 2022 року я стала дружиною зниклого безвісті…

Їх просто не стало - чоловіка і багатьох його побратимів. Не повернулися з завдання, як зазначено в документах. Це називається розвідка боєм… Іноді мені здається, що разом з чоловіком зникла безвісті і якась частина мене. Одна частина ходить, працює, живе і навіть радіє, а інша - згоріла разом з ним там, на Донеччині. На якийсь час від шоку я втратила здатність співчувати і відчувати, плакати і нарікати. Я мусила вижити, вибудувати яке-не-яке, але інше життя, в якому чоловіка вже нема, але є діти. Життя, в якому я сама.

Спочатку мене дуже тригерило питання: «Як ти?». Як я??? Я - ніяк!! Я не вірила, що людина може бути і зникнути, що все це може бути з нами. Я не розуміла, як жити і куди йти. Як я??

Мене вивертало від слів працівників різних служб: «Ви маєте право на те, ви маєте право на це…» І коли напередодні Дня Святого Миколая з Будинку воїна нам додому привезли коробку з продуктами, я плакала і відмолялася, мовляв, я не потребую, мені не треба. І тоді жінка, яка розвозила ці коробки, сказала: «Ви візьміть, ми мусимо ВАМ її віддати, але ж ви, якщо вам не треба, завжди можете роздати тим, хто справді того потребує… Хоча… вона ваша!».

Як би це дивно не звучало, ця саме ця коробка з продуктами навчила мене приймати допомогу від людей, незалежно від того, знаю я їх чи ні.

Вона допомогла мені зрозуміти, що важливо не тільки віддавати, але й брати, бо памʼятаєте, як в Ю.Іздрика: «Сама людина нічого не може, Людині завжди потрібен інший…»