Володимир Гуров, 8 клас, Подібнянський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Маньківської селищної ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гурова Аліна Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли чую слово «подія», чомусь з’являються образи лялькового театру, у якому я беру участь. Адже по першій дії – друга, по другій – третя. І так стільки, поки не завершиться вистава, яку напише для нас вчителька і моя мама в одній особі. Отже, та подія, яка сталася зі мною одного разу, змінила все моє світобачення на той час. І сталося це під час репетиції вистави лялькового театру.

Було це три роки тому.

До нас у трупу прийшов новий хлопчик Петро, він з Рубіжного. Дивний такий, не типовий для сільської місцевості. Його не вабив футбол, він учився грати на фортепіано на онлайн-уроках із своєю викладачкою з Рубіжного, узимку ходив у хутряній шапці і мав цікаве прізвище Шуба.

Але ніхто і не думав глузувати з нього, бо він чудово влився в наш колектив, адже був веселим, артистичним, кмітливим. Та й чому я кажу «був»? І зараз, мабуть, є.

Так-от, чомусь мені на перерві «стрельнуло» зробити з паперу кульки і стріляти ними через ручку без ковпачка. Знайшлися мені однодумці, і нас стало четверо. І от у клас раптом зайшов після їдальні Петро, і йому як попало по ногах – раз, другий, третій… І тут пауза… А потім істерика Петра. Ніхто нічого не розумів. Аж поки моя мама його не заспокоїла, а він не почав розповідати в чому справа.

Як виявилося,

коли вони із сім’єю виїжджали із свого, але вже окупованого, міста, то по їхньому авто ішли автоматні черги. Пробиваючи метал, кулі летіли між ногами.

Слава Богу, всі залишились цілі. Проте саме цей момент Петро запам’ятав назавжди. А я – його розповідь. Навіть здавалося, що я пережив ту подію з ним ще раз під час оповіді. Аж мурахи бігли по ногах.

У травні ми з Петром попрощалися. Надіюся, що у нього все добре. Знаю, що він десь у Дніпрі. Відтоді, Петро Шуба, безумовно, змінився, і я теж. Але найбільші зміни в мені відбулися тоді, на репетиції. Так, війна змінює всіх. У силу свого віку я тоді багато чого не усвідомлював. А тепер точно знаю: той випадок був не випадковим. Я, звичайно, не умисно спровокував флешбек у малого свідка війни, але добре, що сила допомоги дорослої людини поряд дала можливість виговоритись хлопчині з дивним прізвищем.

Виходить, що події змінюють людей, а люди – інших людей.

Треба бути уважнішим один до одного. Попри веселість – заглядати в очі, попри слова – бачити душу.

У нас у селі й досі все більш-менш спокійно. Здається, що війни і немає. Але такі люди-переселенці нагадують нам, що ця «подія» ще триває. Будьмо сильними! Допомагаймо! Змінюймося!