Сидорова Дарина, 9-в клас, середня загальноосвітня школа №69 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Володіна Лілія Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли почалася війна, ніхто не міг уявити, що вона триватиме так довго. Тисячі днів болю, втрат і випробувань, що розтягнулися на роки. Кожен із нас пройшов свій власний шлях у цій війні, і він змінив кожного назавжди. Мій шлях — це шлях усвідомлення, боротьби та надії.

Ще з самого дитинства я дізналася, що таке війна, оскільки народилася в невеличкому містечку Горлівка, що на Донеччині. У 2014 році там розпочалися трагічні події, усвідомити які я відразу не могла, тому що була маленькою дитиною.

Моє рідне місто потерпало від постійних обстрілів, тож батькам довелося евакуюватися, рятуючи моє життя. Тоді я не розуміла, чому мама часто плаче, а навкруги всі налякані.

Мені теж було дуже страшно від гучних вибухів, але я пригорталася до мами — і ставало затишніше. Приїхавши до Києва, було складно звикати до нових умов. Я дуже сумувала за рідною домівкою, за моїми іграшками, які не вдалося забрати із собою.

Лише плюшевого коника Славоньку я схопила похапцем, і тепер він завжди залишається зі мною. 

Але мені все ж вдалося адаптуватися до нового життя завдяки новим друзям та їхній підтримці. Моя рідна Горлівка завжди була в моїх думках, але наша родина намагалася жити далі, і я занурювалася в навчання та дружбу. Так плинув час, я доросліша. Але навіть уявити не могла, що мені та моїм рідним знову доведеться пережити страшні події, які охопили нашу країну 24 лютого 2022 року.

Перші дні війни були схожі на страшний сон. Важко повірити, що в XXI столітті можуть лунати вибухи, а над мирними містами кружлятимуть літаки. З кожним днем життя ставало дедалі суворішим, і здавалося, ніби це буде останній мій подих.

Татові довелося стати на захист України, тож він з перших днів пішов на фронт.

Щоразу під час повітряних тривог, перебуваючи в укритті, ми з мамою молилися, аби усі залишилися живими, і щоб тато скоріше повертався додому.

Протягом цих тисячі днів я зрозуміла, що війна — це не лише про зброю та бої. Це про людські історії, про втрати та біль, але також про надзвичайну силу духу та взаємодопомогу. Була в нас сусідка — старенька та хвора бабуся. Вона дуже тяжко переживала той час. Наша сім'я допомагала продуктами, ліками та теплими ковдрами. Її вірний собака підтримував її кожен день, попереджував про небезпеку, тихо сидів в укритті. Такий маленький, але такий чудовий песик. Пізніше до бабусі приїхала донька, забравши нашу сусідку у інше місто. З того часу я не бачила її та сумую за ними.

Після таких жахів я вирішила допомагати військовим всім, чим тільки зможу. Наша школа збирає їжу, залізні банки, теплі речі.

Я почала в'язати патріотичні браслети із стрічок. Моя сім'я купує або робить смачне печиво для наших захисників. Гуманітарна допомога об'єднала людей та знову зібрала одну сім'ю зі всіх українців. Я щиро вірю, що такий важкий шлях веде нас до перемоги, до миру та справедливості. Ми стаємо сильними та незламними.