Єрьоменко Андрій, група 36-РПЗ-22-А, Краматорський фаховий коледж промисловості, інформаційних технологій та бізнесу Донбаської державної машинобудівної академії

Вчитель, що надихнув на написання — Стешенко Олександр Вікторович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Середина лютого 2022 року. У всіх новинах, з кожного кута говорять про можливе вторгнення. У понеділок закінчилося дистанційне навчання, і наш 9 клас знову повернувся до школи. 

На перервах ми, як завжди, говорили на свої теми, але все частіше й частіше серед розмов лунало слово «війна». Атмосфера була вже не такою, як два місяці тому, коли ми прикрашали клас і готувалися до Нового Року.

Середа, 23 лютого. Це був звичайний день: на перервах ми спілкувалися та розважалися, на уроках робили завдання, які давав учитель. Коли навчальний день добіг кінця, ми пішли додому, навіть не здогадуючись, що це був наш останній день мирного життя.

24 лютого. На годиннику – 6 ранку. Я прокинувся від доволі сильного вибуху. Водночас, за секунди в моїй голові пролетіло багато думок: я зрозумів, що сталося, але все-одно сподівався на протилежне. На жаль, я все-таки не помилився. У чаті нашого класу написали, що заняття скасовуються. Ми одразу ввімкнули телевізор, щоб стежити за ситуацією, і з того моменту вислів «плани на день» й числа на календарі надовго втратили свій сенс.

Того дня ми просто сиділи вдома, дивилися новини, спілкувалися з родичами, друзями, та спостерігали за подіями, аби знати, що робити далі. Було ще декілька гучних вибухів, але, на щастя, наше місто в той день не постраждало. Через перевтомлення від пережитих за один короткий день емоцій, заснути вдалося доволі легко.

25 лютого. Я прокинувся рано. Цей день мало чим відрізнявся від попереднього, хіба тим, що був тихим, тож місто ще хапалося за надію продовжити хоч ненадовго жити у звичному ритмі. Ми почали готуватися до обстрілів: заклеїли вікна та підготували невеличке укриття в кімнаті, а, згодом, і в підвалі.

З кожним наступним днем ситуація ставала все більш напруженою, і все частіше земля здригалася від вибухів. Наприкінці березня нас відправили на дистанційне навчання. 

Сидячи в підвалах та бомбосховищах, ми вчили вірші та правила, писали твори й контрольні. Так ми завершували навчальний рік.

Згодом, рідне місто з кожним днем починало вимирати: через складні умови перестають працювати підприємства, лікарні, згортав діяльність бізнес, що розвивався роками. Залишилося лише кілька магазинів першої необхідності. Купити хоч якісь продукти стає майже неможливо.

До найближчого працюючого магазину та аптеки нам із батьками доводилось долати під обстрілами по декілька кілометрів.

Ходили за хлібом, продуктами та ліками. Втім, зовсім скоро й останні крамниці припинили роботу. Майже в один момент зникли всі комунікації та виникали серйозні проблеми зі зв’язком.

Місто почало покидати все більше й більше людей. Постійно чули, що хтось із друзів або знайомих покинув місто, бо з кожним днем ставало все небезпечніше, але ми сподівались, що зовсім скоро все закінчиться. Наша родина виживала тільки завдяки волонтерам, і завдяки ним нам вдалося виїхати. Велика їм подяка за це.

Ми нарешті приїхали до міста, де не було вибухів: на вулицях ходили люди, життя йшло своєю чергою. Тут я отримав атестат і вступив до коледжу, а про пережите нагадує лише звук сирени повітряної тривоги, лунає час від часу.

Після переїзду ми усією родиною дуже багато гуляли містом, наче намагалися компенсувати час, проведений у підвалі.

На жаль, згодом тиша почала перериватися, і після масованих обстрілів почалися вимкнення світла за графіками. Але, згадуючи дні в підвалі без жодних комунікацій, ми не звертаємо на це увагу.

Як би не було добре в мирному місті, наше життя вже ніколи не стане таким, яким воно було до війни. Кожен день ми з острахом читаємо новини. Ніщо не зможе вилікувати болюче серце від кількості втрат наших військових та історій людей, які втратили все: своїх близьких, домівки, та почали все з початку, як і ми. Живемо з вдячністю нашим хлопцям, які нас захищають, та віримо у світле майбутнє, яке обов’язково настане.