Кузьменко Анастасія, учениця 11 класу Леськівського ліцею з початковою школою та гімназією Леськівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Марштупа Алла Миколаївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Коли я була маленька, світ здавався яскравішим. Пам’ятаю такі моменти, як подаруночок від «зайчика», який тато приносив кожного вечора, як мама перший раз навчала кататися на велосипеді, як із бабусею годували маленьких курчаток. Тоді я була така щаслива і не знала про існування таких слів як «війна», «шахеди», «бомблять», «ракетна небезпека». І ось у 2014 році я йду в перший клас і запитує у нас учителька: «Діти, а чи знаєте ви, що таке війна?» Усі затихли і думали, але ніхто не дав чіткої відповіді на це запитання.

Пройшло одинадцять років, і нам ще раз поставили те саме запитання. На жаль, усі знали відповідь, але ніхто не говорив. Так що ж таке війна?

Війна – це не тільки битва на фронті між двома чи кількома державами, це також втрата близьких або знайомих людей. Коли почалася війна, я навчалася у восьмому класі, мріяла про майбутню професію та шукала престижний університет. Як зараз пам’ятаю: 23 лютого 2022 рік, вечір, я сиджу і вчу правила з геометрії, тому що завтра буде контрольна. Я так не хотіла йти в школу, тому що знала, що напишу на погану оцінку. І ось ранок наступного дня. Я прокидаюсь, а мама мені каже: «Доню, ти не йдеш сьогодні в школу, війна розпочалася». Спочатку я думала, що вона жартує, але потім, коли підійшла до телевізора і побачила новини, зрозуміла, що моє життя ніколи не буде таким, як раніше. Якби ж можна було повернути час назад! Краще була б контрольна! Я не вірила, що в ХХІ столітті в мою країну може бути повномасштабне вторгнення!

Мої батьки відразу почали облаштовувати укриття, клеїти скотч на вікна, закупляти продукти та збирати валізу. Я ж увесь час думала, що це сон.

Зараз я прокинуся і піду в школу. Але це був не сон. Це реальність. Перша ніч була найстрашнішою, тому що я не знала, чого чекати. Коли вперше почула звук оповіщення про повітряну тривогу, було водночас незвично і страшно. Але згодом ці емоції перетворилися на бажання діяти. Я вирішила допомагати своїм односельчанам плести маскувальні сітки. Дорослі робили коктейлі Молотова, а в школі – окопні свічки. У цьому немає нічого важкого, просто декілька годин вашого дорогоцінного часу можуть врятувати комусь життя.

Згодом декілька моїх друзів почали відкривати збори на тепловізори для військових, і наш клас задонатив більше п’яти тисяч.

Так, можливо, це маленька сума, але кожна копійка важлива. Коли починаєш допомагати, твій мозок переключається і ти хоча б на деякий час забуваєш про стан у країні. А коли жінки і дівчата плетуть маскувальні сітки для військових і співають «Ой у лузі червона калина», ти розумієш, що український народ – нездоланний.

Проходять дні, і ти уже звикаєш до нового життя, але повідомляють новину, яка просто шокує: тато йде на війну. Я просила та вмовляла його не робити цього, але він наполягав на своєму, тому що хто, як не він, має захищати нашу країну від орків?!

Кожен день, проведений без нього, був болючим, тому що ми не знали, де він і що там відбувається. Коли тато приїжджає додому, я прошу, щоб він розповів мені, що відбувається на сході. Йому боляче згадувати моменти, коли гинули його побратими.

Те, що робить мій тато, – це велика справа для України. Я можу сказати із впевненістю, що для мене він – герой.

Війна навчила нас бути не тільки сильними і стійкими, але також і чутливими до горя інших. Я вдячна всім, хто ціною власного здоров’я дає нам можливість жити під синьо-жовтим прапором.