Бекетова Оксана, вчитель Навчально-виховного комплексу №131 м.Дніпра

Війна. Моя історія

Розповідь почну з часу, коли українська мова вивчалася в школі додатково, як мова республіки Радянського Союзу, що пішов у забуття… 1985 рік. Жданів. Мені сім років, тато за руку веде мене до середньої школи №18 міста Жданова. На порозі  зустрічає мене Валентина Степанівна, заслужений вчитель Української РСР. Її чорну блузку в дрібний білий горошок з великим бантом на шиї я пам'ятатиму все життя.

Потім, через 37 років, до моєї школи влучать два снаряди і зруйнують її вщент. Моя перша вчителька не доживе до цих подій три роки і ніколи про це не дізнається. А поки… мені наснився сон…

Мені 7 років, я виросла на розповідях бабусь і дідусів, які пройшли Велику Вітчизняну війну на території Білорусі, з Хатинню, в тилу ворога. Можливо, я була дуже вразливою дитиною, але, після всіх розповідей про жахіття тієї війни, мені наснився сон. Хто б міг тоді подумати???!!!! Що через 37 років цей сон втілиться в життя до дрібниць один - в - один.

Я пам'ятаю, як розповіла мамі його наступного дня, і мама заспокоїла мене, що це лише сон, і такого не може статися, ні в двадцятому столітті, ні в двадцять першому тим більше…

Сон. Ми живемо на шостому поверсі дев'ятиповерхівки, вранці, я вийшла на балкон, вікна якого виходять до нашого подвір'я… там дерева, гойдалки, лавки, мій дитячий садок, до якого через 24 роки підуть мої діти, і… серед двору стоїть танк, його дуло націлено на вікна нашого будинку, і він хоче вистрілити…

Тоді, ніхто б і подумати не міг, що у нашому дворі, справді, стоятиме цей танк, з мого сну, з дулом, повернутим до вікон нашого будинку …

Я дізналася про це потім, він так стояв три дні, мої сусіди, яких я знаю з дитинства, жили в цьому пеклі, під прицілом цього чудовиська, а потім… через три дні він поїхав… і всі видихнули. Я б ніколи не повірила, що сни ось так, можуть ставати реальністю, через роки, через життя, крізь дитячу пам'ять і жах… 1986 рік. Жданів. Мені 8 років, я навчаюсь у другому класі, зимові канікули. Через два місяці станеться одна з найтрагічніших катастроф людства- аварія на Чорнобильській атомній електростанції.

За два місяці до цих подій у мене з'явилася рідна сестра, у тому самому пологовому будинку, який буде знищено російськими авіабомбами через 36 років. А поки що, мені треба весело крокувати зимовими вулицями рідного міста до молочної кухні.

1990 рік. Маріуполь. Мені 12 років. Літо. Тато відвіз мене до піонерського табору на узбережжі Азовського моря у селище Широкине. Те, яке у 2014 році зрівняють із землею “асвабадітєлі”. А поки, я біжу до нашого місця зустрічей та посиденьок біля вогнища з гітарою та піснями Цоя.

1991 рік. Я закінчила 6 клас, літо, канікули. 24 серпня Верховною Радою Української РСР буде проголошено незалежність України, а поки що я поспішаю на подвір’я під'їзними сходами з найсмачнішим тістечком в руках - скибочкою білого батона з вершковим маслом, щедро посипаною цукром.

1993 рік. Я закінчую 9 клас. Ще не вигадали ДПА та ЗНО, до нас ще не доїхали принтери та ксерокси, тому ми сидимо у квартирі нашого однокласника та пишемо екзаменаційні конспекти під копірку. Його мама приносить нам гарячий чай з ароматними пирогами, ми відкладаємо в бік конспекти і починаємо чаювання та роздивляємось сімейні фотоальбоми...

Майже через 30 років від цієї квартири не залишиться зовсім нічого, будинок вигорить вщент від авіаударів, однокласник зможе виїхати з міста, його батьки ні... Але це буде тільки через 30 років, а поки що... я біжу до магазину за маріупольським сірим, найсмачнішим хлібом у світі за 16 копійок.

1995 рік. 11 клас- випускний, вступні іспити до Маріупольського Гуманітарного Інституту. Потім, через 27 років, у соцмережах я побачу фотографію мого інституту, зруйнованого, обстріляного, розбитого… А поки що, 2000 рік, я стою в актовій залі інституту, отримую диплом про вищу філологічну освіту.

2001 р. Новий рік, Крим, пальми під снігом. Перший мобільний телефон. Через 13 років я дізнаюся слово «порєбрік» і про зелених чоловічків з гаслом: “нас там нєт”. А поки що, 2004 рік, Руслана, Євробачення, Україна вперше в історії європейського пісенного конкурсу за 49 років стає переможцем.

2005. Я – мама, у мене двійнята! Маріуполь. Бабусі та дідусі раді та щасливі. Діти ростуть, ремонт у квартирі. До влучання першого снаряда в наш будинок в Маріуполі залишається 17 років… А поки що, 2009, діти йдуть у той самий дитячий садочок.

2014. Березень. Тата не бачила майже 15 років… їду з Маріуполя до аеропорту його зустрічати, у Донецькому імені Прокоф'єва, такому сучасному та інноваційному. Білосніжний рояль у холі, фан-зона Шахтаря у чорно-помаранчевих звичних тонах. Інсталяція: аеропорт в мініатюрі з усіма літаками та ангарами.

Неохоче роблю пару світлин цієї краси з думкою, що влітку проводжатиму тата, і обов'язково зроблю більше фоточок, нікуди ж він не подінеться… Тоді, я навіть і уявити собі не могла, що для всієї цієї краси літа вже не буде, бо через два місяці вже й самого аеропорту не буде, а буде тільки: "Встояли киборги, не встояв бетон"... тата теж не буде... його не стане у грудні, за день до дев'ятого дня народження онучок... і тільки в старенькому мобільному телефоні залишиться та пара фотографій аеропорту...

А поки що, у нас ще буде літо на морі в Маріуполі, після розстріляного параду Перемоги дев'ятого травня, зруйнованого танками проспекту Леніна та спаленої міськради у центрі міста.

Що ми робили всі ці 9 років? Ми жили, навчалися, працювали, будували. За останні три роки Маріуполь став одним із найкрасивіших міст не лише України, а й Європи. Відвідування міста делегаціями з Греції, Франції, Німеччини стало звичною справою. Маріупольський Державний Університет побудував  нові корпуси, відкрив нові філологічні факультети та напрямки. Маріупольська Приазовська Технічна Академія готувала спеціалістів вузьких технічних галузей.

Виходячи на балкон, краєм ока ми бачили, як починається будівництво нового сучасного вищого навчального закладу Маріупольська Метінвест Політехніка…

До знищення Маріуполя залишається півроку… А поки що, ми з доньками йдемо до центрального фонтану на Театральній площі, годувати голубів біля того самого Драмтеатру, біля підніжжя якого потім напишуть великі білі літери «ДІТИ» і куди скинуть авіабомбу…

2022. Дніпро. Лютий. 24. Ранок. 6.00. Війна. День 1. Про початок війни я дізнАюсь через три хвилини, щойно увімкну телевізор, готуючи вранці сніданок донькам, які поспішають на навчання в ліцей… До початку знищення Маріуполя залишається декілька годин.

До мого дня народження залишається 7 днів. За ці 7 днів до свого сорок четвертого дня народження я помру тричі: перший раз з пологовим будинком, другий з Драмтеатром, третій, коли снаряд влучить в наш будинок в Маріуполі... Ми з доньками та бабусею виїхали з України через чотири дні, після першого ракетного удару росіян по Дніпропетровщині. Маріуполя вже не існувало.

Ще вісім днів російськи літаки нещадно руйнуватимуть залишки міста. Два тижні не приходило розуміння реальності. Здавалося то сон, страшний, і ось - ось я прокинусь, розплющу очі і зрозумію, що увесь цей жах мені наснився. Але ні, пробудження не наставало…

Тиждень в дорозі, табори, кордони, різні міста, кордони, табори. Розуміння реальності прийшло тільки на шостий день поневірянь.  Люди, які не розуміли нашої мови, але розуміли наше становище. Вони приносили все необхідне: іжу, одяг, взуття, гаджети, пропонували будь-яку допомогу і просто тримали за руку. Такого розуміння, я чесно кажучи, не очікувала.

Кожного вечора, засинаючи в теплому ліжку, всі мої думки про Україну… про тепле Азовське море в сучасному Маріуполі, про Дніпро, про Київські схили і Карпатські гори. Про хлопців, наших захисників, які в холодній багнюці мають захищати нас, нашу волю і державу.

Я молюся за них усіх. І я вірю,  що вони вистоять, і Україна, обов’язково, вистоїть, як той символічний скляний міст Кличка в Києві, бо він з металу, виробленого на тому самому славнозвісному маріупольському заводі “Азовсталь”. Бо Маріуполь - це Україна!