У мене невелика сім’я. Ми вдвох із сином. Я переміщена особа. Виїхала з Донецької області в Івано-Франківськ. Працювала логопедом. Зараз зі мною призупинено договір. Проживала в Дружківці.

Напередодні війни я планувала їхати до доньки в Харківську область, у Чугуїв. Брала відпустку, хотіла побачитися з онуком. Встала вранці, о п’ятій і почула якесь гупання. Подумала, що то під’їзд відчиняють так голосно. А потім, тільки взялася за сумку, як почула вибух. Сказала синові, щоб збирався їхати, потім зателефонувала доньці, а вона сказала: «Мамо, до нас не можна, бо нас бомблять». 

Я відразу евакуювалася до Болгарії. Була можливість виїхати туди на місяць. Потім повернулася в Україну, в Івано-Франківську область, і зараз у мене немає ніякої допомоги. На початку війни нам гуманітарку давали в Коломиї, а тепер стало трошки важче.

У нас вдома було все налагоджено, ми мали якісь плани – і раптом в одну мить нічого не стало, життя перевернулося. Я тут, а сестри в Дружківці залишилися. Спілкуємося тільки телефоном. У мене до цього була робота, я могла сама себе забезпечувати, мені не потрібні були ті п’ять тисяч, які зараз дають на мене та дитину. Дуже негативно вплинула війна. Я вдячна людям, які зустрічалися на моєму шляху. Вони всі були добрі та чуйні.

Мені потрібно долати стрес, щоб дитині не передавалося моє напруження,  щоб син бачив, що все буде добре, що ми переможемо, і все буде як раніше. 

Йому також важко. Дитина навчалася, і ось: спочатку коронавірус, потім війна. Синові потрібно вступати до вишу. Він у розпачі, а я допомагаю йому та собі як можу.

Якщо наші діти будуть такими, як мій син, то майбутнє в нас буде квітучим. Незважаючи на те, що йде війна, він хоче бути військовим.