Ярошенко Ольга, 1 курс, Київський професійний коледж цивільного будівництва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабич Ірина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Для мене війна розпочалася, як і для інших, 2022 року двадцять четвертого лютого. Я прокинулася у четвер о сьомій ранку, бо мене розбудили батьки. Оскільки була сьома година ранку я вирішила, що треба до школи, але батьки пояснили, що розпочалося масштабне вторгнення на Україну з боку Росії.

Я подумала, що це жарт, але, побачивши новини, зрозуміла, що це насправді.

Батьки почали збирати документи, речі та саме необхідне на перший період. Ми вирішили, що нікуди їхати не треба, бо були у Києві. Мама зателефонувала до родичів з Харківської області дізнатися, як вони. Переконавшись, що в них все добре, батьки заспокоїлися, тому що у нашої родини там багато близьких та знайомих.

Двадцять п'ятого лютого вітчим вирішив піти до тероборони.

У цей час я була збентежена та не розуміла, що зараз діється. Моя мама працює недалеко від нашого будинку, тому я разом з нею ходила на роботу та допомогала чим могла. Я майже не звертала увагу на війну та події, які відбувалися, тому спокійно почувалася. Десь через неділю вітчиму стало погано і він повернувся додому.

У школі всі займалися онлайн. Багато наших громадян змушені були покинути Батьківщину.

Одна вчителька з німецької мови виїхала до Німеччини, друга – на Західну Україну. Старша сестра незабаром перебралася до Болгарії й досі перебуває там. Мені було трішки сумно, тому що я не могла виходи та гуляти на вулиці. За місяць я вже звикла до вибухів та не звертала на них увагу.

У дім мої бабусі, яка на той час перебувала під окупацію, влучила ракета. На щастя, всі залишилися живі, але будинок був знищено і нічого не залишилися. 

Поступово закінчилося літо і розпочалося навчання в школі. У моєму класі залишилося половина учнів, півкласу виїхали за кордон. До нас прийшли діти, яких називали переселенцями. Любомир приїхав з Італії, але до війни жив у Бучі. Розповідав жахливі речі про звірства рашистів у місті. Владислав приїхав із Херсонської області, з Каховки. Змушений був покинути рідні місця, щоб не потрапити під окупацію.

Дуже страшно, коли людям доводиться переїздити з рідного дому у безвість, залишаючи не тільки матеріальні статки, а й почуття захищеності, впевненості у завтрашньому дні.

Ось таке у мене було життя. Я пристосувалася ще на початку війни і до відключення світла, і до постійного виття сигналу повітряної тривоги. Тільки вибухи  лякають, бо здається, що впаде десь близько. Мені дуже шкода дітей, і молодших, і старших за мене, котрі змушені з кожною сиреною спускатися в укриття, щоб почуватися у відносній безпеці.  

Особливо болить серце, коли бачиш маленьких діток з дитсадочку, які по двоє за ручку спускаються в укриття. Сподіваюсь, що вони зможуть пережити ці страхіття і вони не позначаться на їх майбутньому.

Інколи, коли довго не чути сирен, навіть забуваєш, що йде війна. Що багато наших людей, як мирних, так і військових, гине. Батьки втрачають своїх дітей, діти залишаються сиротами. Вчорашні випускники гинуть за можливість жити нам в незалежній державі, де права і свободи громадян не пусті слова, де цінується життя кожної людини. Розумію, що наше життя не буде колишнім.

Багато хто буде здригатися від гуркоту грому, бо він нагадуватиме обстріли. Дехто буде сварити мотоциклістів, бо звук їх машин нагадає виття сигналів тривоги.

Я пишаюся тим, що я не боялася війни. Можливо, я переосмислю і усвідомлю ці події пізніше.  Я сподіваюсь і вірю, що вона скоро закінчиться. Я пишаюся своєю країною, своєю нацією, а також своїм народом, тому що для мене жити в Україні –  це жити вільно у своїй державі. Не боючись сказати щось зайве, зробити щось креативне, бути не схожою на інших.

Для мене наша перемога – це можливість реалізувати всі свої мрії, задуми.

Я вірю в нашу силу, незламнімть духу, бойовий запал нашого війська, незнищенність українського народу та нації. Ми переможемо!