Я з Харкова, мені 34 роки. Жили добре, поки не почалася війна. 24 лютого прокинулися всі о п’ятій ранку. Все вже було зрозуміло, що почалася війна: ми її побачили у вікна. Зранку почали шукати, де можна сховатися. 

Ми місяць сиділи в підвалі. Синове десятиріччя теж відзначали у підвалі. 

Наприкінці березня дуже гучно було в Харкові. Стало вже нестерпно, і ми спасали дитину, тому і вирішили виїхати. 

Найважче - поїхати зі свого міста, кинути все, що було. Кинути своє життя і поїхати в невідомість. Зараз живемо і дуже хочемо повернутися додому. Дуже сумно стало. Люди допомагають, це приємно. Приємно, що є людяність і допомога. Ми приїхали без нічого, і нам всі допомагали.

Зараз ми в Дніпропетровській області. В мене чоловік звідси родом. Він зібрав речі і сказав, що ми їдемо до нього. І тільки ми поїхали - в цей же день прилетіло біля нашого дому.

Їхали своїм транспортом. Збиралися довго і добиралися довго. Хоча їхати було декілька годин, ми їхали в два рази довше. Було страшно, бо не знали, що нас чекає в дорозі. Але добралися.

У нас є хом’як - ми його з перших днів брали з собою до підвалу. Це сина улюбленець, він дуже за нього переживав, і ми його з собою забрали.

Тепер живемо одним днем, чекаємо на перемогу. Хочеться, щоб була перемога і ми всі повернулися додому. Всі українці.