Мені 64 роки, я народилася і весь час проживала в Василівці. Коли почалася війна, я була в Києві на роботі. Одразу поїхала додому, бо в мене там була мама 87 років. Вона вже другу війну застала, а недавно померла. Ми були тут. Боялися, ховалися. 

Мене шокувало, що росіяни ходили по вулицях п’яні. Вони - як з іншої планети. Не могли повірити, як у нас люди в селі живуть, вони взагалі були якісь… як із пустелі якоїсь. Також мене дуже шокувало, що ми не могли робити все те, що робили до цього - ми були замкнені, нам не дозволяли нічого.

Я щодня ходила до мами, готувала їжу. Грошей у нас трішки було: і в мене, і в мами. Все було дуже дороге. Але щось купляли, не можу сказати що ми були голодні.

По дорозі до мами російські солдати шли назустріч, і один направив на мене автомат. Я не знала, що робити, а він сказав: «Не бійся, живи».

Нам не дозволяли телефонувати, багато в кого забирали телефони. У мене був телефон, я могла до дітей зателефонувати, але не можна було нічого говорити. 

Нас бомбили, і я падала на городі. Летіли снаряди, було дуже страшно, але ми садили картоплю. Потрібно ж було потім щось їсти. Шокувало, що розбиті будинки. Люди все своє життя робили собі житло, облаштовували, щоб на старості було де жити, а вони прийшли і просто розбили людям життя. Як так можна, навіть не знаю.

8 листопада ми почули сильні вибухи. Десь за 50 метрів біля мене під’їхали росіяни  танками і почали бити по сусідньому селу: вилітали і вікна, і все. 

А дев’ятого я зранку прокинулася, сусідка до мене прийшла і каже: росіяни пішли! А десятого ми побачили, що їдуть наші БТР з нашими прапорами. 

Вони зупинилися біля будинку культури, і ми бігли до них, а вони - до нас. Всі плакали, обіймалися. Ми дуже зраділи, і з того часу відчули себе людьми. 

І ось, на Пасху москалі нам підкинули «подарунок»: загинуло двоє дітей. Але ми надіємося, що скоро буде перемога остаточна, і ми їх викинемо звідси, як собак. Я вірю, що буде наша перемога. Наші любі хлопчики з ЗСУ вигонять окупантів.