Війна розділила сім’ю Ірини Леонідівни та позбавила рідної домівки. Фото зруйнованого Лисичанська щодня нагадують їй про ті страшні події

О п’ятій ранку я прокинулась від вибухів, які пролунали у Лисичанську. Коли вперше прилетіло неподалік від нас, ми ховались у підвалі. У цей момент я просто читала молитву та вірила, що ми зможемо це пережити. Я хвилювалась за онуку, бо її мама на той момент працювала в Польщі. Інша донька з онукою була на околиці міста, там вибухи лунали ще гучніше.

Найважче було прийняти рішення про евакуацію. Ми з двома онуками та донькою вирішили виїхати тринадцятого березня евакуаційним потягом.

На вокзалі було дуже багато людей, навколо лунали вибухи. У поїзді ми їхали до Львова без зупинок майже сорок годин. Волонтери і провідник нам роздавали їжу й воду.

Зараз моя сім’я розділена війною. Я завезла онуку до Польщі й повернулась до чоловіка, який виїхав з моєю мамою до Павлограда в кінці квітня. Інша донька живе з дитиною у Фастові.

Наразі ми не можемо знайти нормальне житло, тому знімаємо будинок без води та санвузла. Хочу подякувати небайдужим сусідам, які дозволяють нам набирати в них воду.

Я вдячна волонтерам - вони просто наші янголи-охоронці: знаходили все необхідне, допомагали з їжею та житлом.

Про війну мені завжди нагадує фото зруйнованого житла та міста, в яке ми зараз не можемо повернутись. Але я вірю, що все буде добре, і я обійму своїх дітей та онуків.