Хочу розповісти історію однієї ночі. Це було минулого року (2016), влітку, у червні. Я разом з дітьми ночувала в Микитівці. Ми лягли спати приблизно о 10 вечора. Все було тихо і спокійно. Ніщо не віщувало біди. Після півночі почався обстріл.

Я з дітьми спала в різних кімнатах, прокинулася від свисту. Коли сіла на ліжку, в мою сторону полетіли скла і почала падати штукатурка. Я впала на коліна і поповзла у зал зі спальні рачки.

Тієї миті у мене в голові була тільки одна думка – щоб з дітьми було все добре.

Коли я доповзла до дивана в залі, де спали діти, старша донька сиділа в середині дивана і тримала молодшу на руках. А зі стелі сипалася штукатурка.

Я схопила обох і потягла в підвал. Добре, що він був у будинку. Від сили ударів вхідні двері відчинилися – і в будинок вбіг наш собака, виючи від страху.

Діти та я зістрибнули в підвал – на щастя, там було все обладнано – і залишилися до ранку.

Я вилізла з підвалу десь о 6 ранку, коли прибігли сусіди й почали кричати: «Є хто живий?»

Вийшовши з підвалу, мене охопив жах від того, що сталося. У будинку не було жодного цілого скла і стелі. А там, де спали діти, посеред дивана, де вони сиділи, була порожнина, а навколо все у штукатурці.

І цієї миті я зрозуміла, що тільки дивом ми вижили, оскільки біля будинку впало три снаряди.

Даху не стало, вікна повилітали разом із рамами, навіть шифоньєри постраждали.

І цієї миті прийшло почуття страху – ми могли загинути. А у хвилину обстрілу цього не було, в голові тільки одна думка: доповзти до підвалу цілими й неушкодженими.

Я з дітьми не постраждала, хоча від будинку залишився, можна сказати, сам каркас.

Розповідала цю історію своїм друзям. Вони дивуються, що на нас жодної подряпини.