Мені 32 роки. Одружений, четверо дітей. Переїхали з Дудчанів у Покров. Постраждали від обстрілів, і батьки, і я. Гараж побитий був. Вікна, двері в хаті, дві машини розбило.

Я якраз ішов із роботи – і все почалося. Бачив усі ці спалахи з перших хвилин. Бачив, як почали літаки кружляти, як снаряди падали. 

Найбільше мені запам’яталося, коли в наш двір прилетіло. Я цього не забуду ніколи, як і діти. Ми будемо в цей день святкувати другий день народження. 

Наші прийшли вночі. А зранку ми з жінкою покидали все в багажник, посадили дітей у машину і виїхали. Десь через два тижні ми поїхали по собаку. Він як член родини, я не міг його залишити, тому й забрав. 

Головне – щоб усе це закінчилося, щоб у дітей усе було добре. У нас дитина маленька, три роки. І тільки десь машина проїде – вона відразу ховається, бо в неї був стрес. Але я сподіваюся, що все це закінчиться і наша країна буде процвітати.