Мені 47 років. Живу у селі Дудчани на Херсонщині. Займався обробкою свого паю, тримав господарство, а тепер із війною – ні роботи, ні господарства. Зір пропадає через нерви.

24 лютого невеселий був день. Ми були в шоці, коли зрозуміли, що це все серйозно. Звісно, було страшно за Україну і за життя близьких.

Вода у нас у криниці, нам пощастило з цим. Їжа своя. Ми ж у селі живемо, їли те, що було. Не скажу, що голодували. А з ліками були проблеми - не вистачало.

Найбільше шокує, якщо, не дай Боже, все це повернеться. Шок – те, що росія напала на Україну. 

Ми переходили з окупованої сторони, але недалеко і ненадовго. Я на п’ять днів поїхав, а як звільнили сторону, де я жив, тоді повернувся назад. У мене ще шість свиней залишалося. Треба було хоч щось зберегти.

Дай Боже, щоб закінчилася війна, – будемо відновлюватися. Будемо працювати, обробляти, ростити, годувати.