Мені 54 роки. Проживаю у місті Охтирка неподалік ТЕЦ. Я працюю. Мій чоловік має другу групу інвалідності, у нас дві доньки.

В перший день було особливо страшно. Коли летить на головою, то думаєш про дітей: як їх уберегти. Нічні обстріли літаками – це найстрашніше.

Донька жила на квартирі, а потім переїхала до нас у приватний будинок. Сусіди один одному допомагали. Приносили молоко, яйця. Ми ще залишались у місті. Виїхали 8 березня, коли вже бомбили другий раз.

Труднощі в дорозі були, тому що тікали всі, хто міг втекти. Дочку посадили до друзів у машину, а ми їхали з іншими людьми. Страшно було зупинятись в дорозі, бо не було світла і фари не світили. Ми виїхали від Охтирки за 30 км. Тільки туди переїхали - на другий день вночі вдарили по заводу ГПЗ.

Зараз ми повернулись додому. У місті більш-менш спокійно. До війни я працювала на одній роботі - звідти нас звільнили. Стала на біржу, зараз вже знайшла іншу роботу.

На все воля Божа. Хочеться, що швидше була перемога. Віримо у краще - що буде усе добре.