Мені 37 років. У мене є чоловік і двоє дітей. Ми живемо в місті Охтирка Сумської області. 24 лютого о п’ятій годині ранку зателефонувала мама й сказала, що почалася війна. Ми одразу виїхали з міста, заховалися в лісі, неподалік від Охтирки. Над лісом літали снаряди. Ввечері ми повернулися додому. Всю ніч просиділи в підвалі. Боялися за дітей. Наступні два дні також провели у підвалі, а потім чоловік вивіз мене з дітьми й мамою до знайомих у Полтавську область, а сам повернувся.

Ми їхали на вантажному бусі, всю дорогу лежали на підлозі, бо боялися обстрілів.

На початку війни організація, в якій працював чоловік, припинила свою діяльність, тому він зайнявся волонтерством: евакуював людей з Охтирки в Полтаву, а звідти привозив гуманітарну допомогу.

Я боялась за наш будинок. Неподалік від нього літак скинув бомбу. На щастя, дім вцілів. Осколки прилетіли на город.

Ми з чоловіком стали більше берегти одне одного, цінувати життя й свободу. Чоловік вийшов на роботу, а я продовжила його волонтерську діяльність. Це відволікає мене від проблем. Радує те, що маю змогу комусь допомогти. 

Я думаю, що завдяки нашим бійцям перемога України вже не за горами. Своє майбутнє бачу у щасливій, вільній Україні. Відбудуємося – і буде все добре.