Мені 72 роки. Я проживала в місті Гуляйполе Запорізької області. На другий день війни син забрав мене до себе, бо в моєму мікрорайоні було багато влучань. Сусідній будинок зруйнований, а моя квартира залишилася без вікон і балкона.

Нас було п’ять осіб: я, син, невістка з сестрою і ще один родич. Ми ховалися у погребі сина. Він дуже маленький і низький. Мене потім ледь витягли з нього. Напередодні війни мені зробили операцію – я пересувалася з великими труднощами.

Ми провели у погребі два дні. Потім син перевіз усіх нас у підвал культурно-спортивного комплексу.

У холодному підвалі знаходилося не менше шістдесяти людей, у тому числі немовлята. Перші дві ночі не було де лягти – ми сиділи на стільцях упритул одне до одного.

Чоловіки з територіальної оборони та дівчата-волонтери привозили нам гарячу їжу. Я їм дуже вдячна за це. Так ми жили близько тижня. Я дуже добре запам’ятала восьме березня. Тероборонівці привезли нам три тюльпани, картоплю, огірки, сало, хліб. Ми зібралися за столом, і вони нас привітали.

Потім син відправив мене з волонтерами у Запоріжжя. У мене були з собою лише спортивний костюм, капці і сумка з ліками. Коли ми їхали, навколо лунали вибухи. У Запоріжжі мене зустрів інший син. Ми жили в хостелах. Дуже часто лунала тривога. Син з волонтерами відводив мене у підвал. Тільки ми виходили з нього – знову починалася тривога.

Мене шокує те, що росіяни бомблять цивільну інфраструктуру: школи, дитячі садочки, лікарні. В голові не вкладається, як таке може бути.

Після мого від’їзду розбомбили культурно-спортивний комплекс, у підвалі якого ми ховалися. Влучили в церкву, розташовану поряд з моїм будинком. Житло сина розбите, моє – також. У Гуляйполі немає ні води, ні світла, ні газу. Від міста залишилися одні руїни. Жоден день не обходиться без обстрілів.

Через десять днів син вивіз мене на евакуаційному поїзді на захід України до моєї двоюрідної сестри. У потязі було дуже багато людей – я не могла лягти, а сидіти мені важко. Я схилялася на сина – так і доїхали. В Ужгороді нас з турботою зустріли волонтери, знайшли для мене візочок, нагодували гарячою вечерею. Через три місяці я повернулася в Запоріжжя, бо скучила за дітьми та внуками.

Не падати духом мені допомагає спілкування з рідними, друзями, колишніми колегами. У мене дуже велике коло знайомих. Ми підтримуємо одне одного. Це рятує.