Ми з чоловіком і двома доньками жили в Гуляйполі. 

24 лютого ми почули вибухи. Не могли повірити в те, що почалася війна. З перших днів березня доньки з онучками ховалися в підвалі, а ми з чоловіком сиділи в коридорі, дотримувалися правила двох стін. Чоловік не ходить. Я не хотіла залишати його одного.

З третього березня не було газу, світла і води. Воду нам привозили у великих бочках. По неї стояли черги. Тієї кількості води, що ми набирали, не вистачало. Хліб пекли у пекарнях двох сільських господарств  і привозили в місто. 

Сьомого березня я зібрала волю в кулак і пішла в аптеку. Виявилося, що аптеки не працювали. В центрі міста я побачила розбиті багатоповерхові будинки. Згодом снаряд влучив у церкву, розташовану поряд з нашим будинком. Був жахливий гуркіт. Ми дуже злякалися.

Десятого березня ми виїхали на евакуаційному автобусі. Доньки з дітьми поїхали в Чехію. Їх прийняла давня знайома. Внучки ходять в чеську школу. Ми з чоловіком залишилися у Запоріжжі. Мешкаємо у квартирі, яку раніше орендувала донька. 

Ми отримували гуманітарну допомогу. Найбільше мені сподобалося у Фонді Ріната Ахметова. Я випадково зайшла. Проходила повз і зустріла чоловіка з Волновахи. Ми познайомилися. Він сказав, що має талон. Я також отримала. А наступного дня мені по тому талону видали продуктові набори для мене й чоловіка.  Я залишилася задоволеною тим, як все організовано: ніхто не ліз без черги, всі отримували допомогу по талонах. І ставлення співробітників дуже приємне. 

Мені хочеться додому. Там - могили моїх батьків, там живуть знайомі. Та, мабуть, доведеться зимувати в Запоріжжі, бо в Гуляйполі немає жодних комунікацій, магазини не працюють.