Гучок Олександр, 9 клас, Нападівська гімназія Липовецької міської ради Вінницької області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Давискиба Тетяна Дмитрівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

"І виростають покоління,

Котрі не чули тишини.

О, найстрашніше з літочислень

Війна – війною – до війни!" - Ліна Костенко

Війна… Слово, що викликає у серці біль та щем. Раніше воно просто асоціювалося з історією. Здавалось би, яка ж війна в сучасному світі? А вона страшна, люта та несправедлива!!! Бабуся ще з дитинства мені говорила: «Аби не війна, а так все подолаємо». Хто ж міг тоді подумати…

Дві тисячі чотирнадцятий рік. Перші спроби східного та злого сусіда моєї Батьківщини захопити чужу територію. Початок війни на сході України. Революція Гідності, Небесна Сотня, кіборги, бої за Донецький аеропорт – мені лише чотири.

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року…

Ранок. День мого дванадцятиріччя. Я прокинувся від слів тата: «Все! Почалася війна!».

Росія почала повномаштабне вторгнення на територію України. Радощі, посмішки та плани на майбутнє – в одну мить змінилося все. Страх охопив усю родину. Збирання тривожної валізки, новини про вибухи на території нашої області та ракети над будинком – це єдині спогади за той день. Та й, взагалі, за найближчі тижні.

А далі все як в тумані: Буча, Гостомель, Маріуполь, Ізюм, Бахмут, Авдіївка та сотні інших мирних міст та сіл, Азовсталь, Маріупольський драматичний театр та надпис «Діти», зруйновані будинки та життя, нещасні тваринки, які втратили своїх господарів.

Світ зупинився для мільйонів українців. Цей день, в настання якого не вірили, але до нього готувалися та боялися. Він розпочав нову епоху – епоху болю, втрат, але також неймовірної єдності та сили допомоги. Порушення цілісності територіальних кордонів нашої держави зруйнувало звичне життя і той же момент стало часом істини, який показав, наскільки важливою є підтримка — від друзів, сусідів, врешті-решт незнайомців.

Кожна трагедія під час війни — це зруйноване життя та мрії, слова, які вже ніколи не будуть сказаними. Це тиша в домі, де раніше лунав сміх.

Війна вириває серця з грудей не лише на фронті, а й далеко позаду нього — у школах, лікарнях, на дитячих майданчиках. І з кожною новою трагедією втрачається частина людяності, яку ми маємо зберегти попри все.

Такі рани на тілі країни не піддаються забуттю, і кожна з них має своє ім’я, свою історію болю та сили.

Удар по Вінниці чотирнадцятого липня дві тисячі двадцять другого року став одним із найболючіших днів того літа. Російська ракета влучила в центр мирного міста — у Будинок офіцерів і навколишні будівлі. Загинули двадцять дев’ять людей. Серед жаху й хаосу люди почали діяти миттєво. Перехожі допомагали пораненим, медики рятували життя, а волонтери розгорнули пункти допомоги. Біль згуртував громаду. Люди показали приклад стійкості та сили підтримки.

Однією з найстрашніших трагедій стала атака на торговий центр «Амстор» у Кременчуці, яка трапилася двадцять сьомого червня дві тисячі двадцять другого року.

Удар стався в час, коли в будівлі перебувало багато відвідувачів і працівників. Унаслідок трагедії загинуло двадцять дві людини, ще десятки отримали поранення. Вони просто жили звичайне життя — працювали, купували необхідні речі, проводили час із близькими. Майже одразу після вибуху на місце прибули рятувальники, волонтери та мешканці міста. Вони без вагань почали розбирати завали та надавати допомогу пораненим. Цей випадок став черговим свідченням неймовірної відваги й згуртованості українців — тих, хто не тікає від небезпеки, а навпаки, йде на допомогу іншим.

І зовсім недавно, тринадцятого квітня дві тисячі двадцять п’ятого року, вони знову вдарили по цивільному об’єкту — цього разу Суми.

Ракета зруйнувала житловий квартал, загинуло багато мирних людей.

Уже за пів години на місці працювали місцеві волонтери, медики, рятувальники, просто сусіди. Люди несли ковдри, ліки, будували укриття, підтримували одне одного. Ніхто не чекав наказів — просто допомагав. І це найвища форма людяності.

З першого ж дня вторгнення ми стали свідками того, як українці об’єдналися — не лише для захисту своєї землі, а й для порятунку одне одного.

Хтось розвозив хліб під обстрілами, хтось ночами плів сітки, хтось евакуйовував людей та беззахисних тварин, а хтось відкривав двері власного дому для переселенців з інших регіонів. Допомога стала не просто моральним принципом, а й способом виживання.

Люди почали змінюватися зсередини. З’явилось щось більше за страх, щось міцніше за тривогу — з’явилась відповідальність. Кожен почав відчувати себе частиною великої боротьби.

Мене охоплює біль за наших людей, жаль та безвихідь. Окупаційна армія цілеспрямовано знищувала та знищує народ України. Болючим є усвідомлення того, що діти, які малювали листівки підтримки нашим захисникам ще під час АТО, нині самі стали на захист нашої держави.

Ті, хто ще вчора мав стільки планів, стільки жаги до життя, сьогодні повертаються додому «на щиті». Сльози матерів та дітей, щоденні молитви, повітряні тривоги – ось спогади останніх років мого життя.

Український народ й досі не може зрозуміти – від чого ж ворог хотів нас захистити? Можливо, дітей від щасливого та сонячного дитинства чи молодь від перспективного та розвиненого майбутнього? Може, вберегти тварин від люблячих та турботливих господарів чи школярів та студентів від парт та крейди? А відповіді тут немає…

Нелюди з особливим цинізмом та жорстокістю уже тисячі років прагнуть загарбати територію України. Вони називають нас «братами», але ми ніколи не були навіть у нейтральних стосунках, бо з їхнього боку тривали постійні спроби принизити українців, знищити культуру та насадити свої переконання. ВОНИ – споконвічні вороги моєї Батьківщини.

Повномасштабна війна — це трагедія, яка відкрила справжню сутність людей. Хтось показав підлість, але набагато більше — тих, хто відкрив у собі світло. Ми, як ніколи, стали згуртованою нацією. Допомога перестала бути жестом доброї волі — вона стала життєво необхідною нормою. Це й є головне перетворення: ми не чекаємо, поки нам скажуть, що треба робити. Ми робимо. Бо знаємо: якщо не ми — то хто?

Така агресія змінила нас назавжди. Вона загартувала характер, пробудила самосвідомість, і найголовніше — показала, що разом ми можемо все. Ми більше не розділені на «схід» і «захід», на «моє» і «чуже», на «моя хата скраю». Бо війна навчила: кожне добре слово, кожен відкритий збір для допомоги, кожна сплетена сітка — це теж зброя.

Сила допомоги не зникає. Вона переходить у нові форми: реабілітаційні центри для ветеранів, психологічна підтримка для дітей, освітні програми для тих, хто втратив дім та модульні містечка для внутрішньо переміщених осіб. І кожен із нас має шанс залишити слід. Адже допомога — це не лише про гроші. Це про увагу, час, віру в людину поруч.

Двадцять перше століття… Центр Європи… Війна, яка стала реальністю більш, ніж сорока мільйонів людей, нескореного народу. Кожен з нас повинен зробити все, щоб мир настав якомога швидше, щоб у дітей було безхмарне дитинство, а у людей просто мирне життя – без ракет та новин про щоденні втрати.

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року  – день народження, яке я пам’ятатиму дуже довго.

Ми ще не знаємо, коли повністю очистимо наші землі від ворога, але впевнені: перемогу пришвидшує сила допомоги. Бо ця сила — як ріка, яку не спинити. Вона змінює все: долі, міста, історію. І найголовніше — вона змінює нас.