Коли стріляти почали, чоловік це всерйоз не сприймав. Ми не вірили, що стрілятимуть по домах, до останнього не виїжджали. У мене були і медикаменти, і продукти. Я жила у своєму домі, у мене й курочки були. До того ж нам видавала гуманітарну допомогу Соледарська громада. У мене свій колодязь був, генератор, тому проблем не було, ми не голодували. А потім уже були прильоти в город поряд, осколки до нас почали прилітати. А коли стало влучати у двір… 

Я стояла біля шафи, і осколок прилетів та застряг прямо в шафі. Поряд був приліт, і осколки відлітали. Я його торкнулася – а він такий гарячий і гострий! 

Я злякалася. Я ж можу втекти, а мама – ні, вона неходяча після трьох інсультів. Мій зять був у Слов'янську, я йому подзвонила, і наступного дня він приїхав на машині й забрав мене з мамою. Я взяла тільки особисті речі свої і мамині, тому що машина була легкова і взагалі не зятева. Він привіз нас у Кропивницький. Потім я окремо собачку перевозила.

Спочатку я ходила як загублена. Мені здавалося, що люди тут будуть якісь не такі. А потім я захворіла на астму, і було таке прекрасне ставлення людей! Люди чудові в Кропивницькому. Сусіди в нас хороші, ми подружилися. Словом, на моєму шляху не зустрічалися негативні люди. І в лікарні я була дуже приємно вражена ставленням. Медперсонал – взагалі розумнички.

Потрібно брати себе в руки. Це ж усе не від нас залежить. Зараз ми не чуємо тут вибухів, тільки коли були прильоти в Кропивницькому. А загалом життя тут більш розмірене і спокійне. Звичайно, з відчуттям жалю згадуємо те, що в нас було. Усе залишилося в нашій пам'яті: дім, друзі, родичі. Всі пороз'їжджалися, хто куди. Мама померла торік, я живу зі свекрухою, доглядаю її.  

Хочеться, щоб війна скоріше скінчилася, все було добре і мирно. Дуже шкода дітей. Ми-то вже життя прожили, а молодь нашу дуже шкода.