Коли почалася війна, я була в Маріуполі. Було сумбурно, страшно і незрозуміло. До 15 березня я була в місті. На той момент мені було 17 років. 

Я сиділа в підвалі, мене приютили азербайджанці. Я там була без води, без їжі. Єдине, що в нас було, – це мандарини, на які в мене алергія. І там я просиділа трохи більше тижня. Світла і води не стало вже з 2 березня, ми ходили до криничок, набирали там воду.

Мене найбільше шокували мертві вагітні жінки.

Я евакуювалася самотужки. Пішки вийшла з однієї адреси, добралася до іншої, а звідти вже ми пішки через Мангуш вийшли до Урзуфу. Нам особливо ніхто не перешкоджав, тільки коли ми йшли саме по Маріуполю, то в наш бік почали стріляти. Але я вижила, все нормально. Ми звернули на інший шлях і пішли собі далі. Всю дорогу над нами кружляв літак. Було дуже страшно і дуже складно.

Коли я вже вибиралася, то була одна. Уже минуло багато часу, і зараз мені трішки легше. Згадувати важко, але то вже пройшло, і слава Богу. Майбутнє я бачу щасливим. Сподіваюсь, що повернеться мій коханий, і все буде добре. У нас будуть дітки і буде мир.