Богдана Богданівна Микита, учителька української мови та літератури КЗ ЛОР “Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут”

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

А правда, спілкуючись із людиною, ми частенько спершу розглядаємо її: як вона жестикулює, у що одягнута, які риси обличчя, про що кажуть її постать, тембр голосу і манери? У Вас теж так?

От Ви читаєте моє есе, а перед Вами жінка 48 років. Її голос звучить із нотами ванілі, невисоких тонів. Одягнута в чорну трикотажну сукню з рожевою великою брошкою у вигляді троянди на комірці ліворуч. Погляд зелено-сірих очей скаже Вам про те, що вона цікавиться життям і закохана в нього ще з дитинства, але зараз, після 24 лютого 2022 року, ще більше і глибше.

У дитинстві вона мріяла бути телеведучою або диктором, потім тенісисткою, грати на фортепіано і дресирувати тигрів у цирку.

Мрії частково здійснилися. Вона вчителька. Її учні – ліцеїсти військового навчального закладу.

Вона любить проводити уроки з цими юнаками. Їм по 16-17. Вишколені, з почуттям відповідальності, часом дуже дорослі або дитячі. Такі різні і такі схожі. Вона їм довіряє. А це важливо. А вони вірять їй, своїй учительці. Через два тижні лунатиме останній дзвінок. Вони пройдуть урочистим маршем по плацу ліцею – і теплі обійми стануть прощальним спогадом. Вона сумуватиме за ними. А вони кажуть, що за нею сумуватимуть теж. Так буває, як думаєте, що учні сумують за вчителем? Вона вірить, що так.

Згадує лютий 2022. Повномасштабне.

За день до нього вона з учнями, трошки старшими від оцих, розгадувала на уроці ребуси із зашифрованим словом “тривога”. Навіщо вона зашифрувала саме це слово? Чому не “весна”, “мрія”, “щастя”?

Але хіба це могло якось вплинути? Та ні.

Через тиждень уроки проводила дистанційно. Її ліцеїсти по той бік екрану, вона з цього боку. Дивна і страшна реальність. Оповіщення про тривогу часто переривали урок. Учні йшли в укриття кожен у своєму місті чи селі. А коли вмикалися камери знову, то було так щасливо!Усім.

Їй інколи ставало дуже страшно. Життя набувало темних чи світлих тонів залежно від сповіщень. І коли вони під’єднувались онлайн усі – з Дніпра, Нікополя, Черкас, Києва, Львова, Луцька, Житомира – вона вірила в життя більше.

На курсах підвищення кваліфікації колись говорили, що вчитель має бути стійким, щоб підтримати своїх учнів у різних обставинах. Вона завжди знала, що має бути і частково психологом, щоб розуміти їх. Ой, вірите, це нелегко – стільки характерів за день, стільки викликів! Навчилася… А в цю воєнну весну якось зрозуміла, що не вміє основного –

їй не сказали, що може початися війна. Що будуть її учні втрачати на фронті батьків і друзів, що будуть чекати на повернення родичів з полону, а вона повинна їх якось тримати в цьому житті за руку як людина, як вчитель, як українка, як матір.

Їй не сказали, як це робити. Як не розплакатись. Вона вчилася це витримувати з ними, з шістнадцятилітніми юнаками. Вони допомагали їй стати сильнішою. Дивно, мабуть, так? Ви скажете: “А де ж твоя витримка, жінко, де твоя розважливість і професіоналізм? Це ж ти мала дітей розрадити чи заспокоїти”. А вона погляне на Вас спокійною млостю теплих малахітових очей і усміхнеться. Вона скаже Вам, що її учні не потребували співжалю. Вони по-юнацьки через екрани дивилися на неї так впевнено й рішуче-переможно, що вона їм повірила: цей біль вони пройдуть разом. Усі. Не варто боятись.

Знаєте, що стало щастям для цієї вчительки після того дня, який усе змінив у 2022? Уроки проводити не онлайн, а вживу. Коли відчиняються двері її 13-го кабінету на першому поверсі, а після дзвінка з питанням “Пані вчителько, дозвольте?” заходять на урок вони – її ліцеїсти. Вони подорослішали так швидко… Ці 45 хвилин без сирени, коли вона чує їхні голоси, ловить погляди і бачить шеврони на одностроях. Коли вона ставить їм питання, а вони їй. Коли вони дискутують, пишуть диктант, опрацьовують помилки. Це їхнє щастя.

Ви відчуваєте, як пахне воєнна весна 2025?

Дощем, змоклим бузковим цвітом, передгроззям. Надією. Вітер розгойдує на дротах маленьку пташку, а вона співає так голосно.

Дивина... Вона не злітає, не втікає від дощу, а продовжує співати на всі пташині груди. Це пташка воєнного травня… Ви її чули? Якщо ні, то зупиніться – почуєте і зрозумієте, що життя можна смакувати навіть у моменти випробувань.