Дарміць Оксана, вчитель, Синьківський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чорним вихрем увірвалася війна у наше життя. У той зловісний четвер все поділилося на «до» і «після», а точніше, – на «до» і «тепер», «сьогодні». Неспокій у душі жеврів ще з 2014 року. Новин про періодично загиблих воїнів у так званій АТО карбувались кров’ю у пам’яті.

Тепер до кінця зрозуміла одне: не брати нам наші сусіди. Тепер я знаю ворога в лице!

Нічну тишу порушили звуки вибухів. Ракетні удари забирали людські життя, руйнували пам’ятні споруди, школи, лікарні, театри, церкви. Воєнний стан, оголошений Президентом, ще більше розтривожив мирних мешканців. Повітря просякло запахом крові, мастила, відлуння повітряної тривоги пульсувало в скронях, клювало мозок.

Тим часом евакуаційні поїзди, наповнені вщент переляканими, розгубленими і зневіреними людьми прибували на перони більш безпечних територій моєї країни. Що відчували всі ці люди, яких ми називали біженцями? Скільки понівечених доль з’явилося в одну мить!

Допомагали з пошуками хоч якогось даху над головою тим, хто втратив усе, крім життя, тим, хто рятував своїх діток, батьків, домашніх улюбленців від нашестя озброєних катів .

У цей час… Новини з фронту тримали в полоні багатьох. Почався відлік жорстокої війни третього тисячоліття. Народ жадібно чекав бодай якоїсь інформації . Не йняв віри, що спокій втрачено, що знову вкотре за всю історію прийдеться боронитися. Дії влади обговорювалися на кожнім кроці. Багато запитань без відповідей. Наприклад, чому москальське іго безперешкодно рушило через Чонгар у той час, коли мешканці міст і сіл голими руками зупиняли танки? Чому всі політики знали, що готується вторгнення, і дипломатично не протидіяли цьому?

Чи будемо хоч колись знати правду про закулісні ігри наших промоскальських можновладців з москальськими кровопивцями?

А в тілі нашого народу ріс патріотизм. Добровольців, готових стати на захист країни виявилося більше, ніж зброї та амуніції. Мій випускник – хлопчина з характером – якось сказав, що готовий померти за Україну. «За Україну треба жити!» - відповіла йому (така рішучість налякала мене). Усім селом збирали кошти, щоб спорядити молодого воїна…

Сьогодні він «зниклий безвісти». Бачили б ви його матір!

Чорна і скорботна тінь з кам’яним лицем та висушеними очима. Бо сльози вже закінчилися, уста заніміли. Жодні слова втіхи не лікують. Та хіба це одинокий випадок?

Війна… Тільки пізнавши зло, розумієш, що таке добро. Лиш зранене війною серце знає ціну миру. Дорого! Тисячі життів! 1000 днів незламності і болю! Покалічені люди, діти-сироти, жінки-вдови, зруйновані оселі, випалені поля, заміновані ліси, отруєні ріки…

Невже цього не можна зупинити?

Кожен здатний наблизити Перемогу! Навіть дитина. Піснею, словом, малюнком! Переконана: це все неабияк додає воїнам того духу, що тримає тіло в бою.

Не секрет, що сучасна війна має ще один фронт – інформаційний. І кому, як не молоді, тримати його. Поширювати український контент, нищити москальську пропаганду, фейкові новини.

Куди веде мене мій шлях – не знаю. Мрію про мир і тішуся, що маю з ким мріяти, маю для кого жити і боротися. Захоплююся нашими воїнами, що відчайдушно стримують ворога і бережуть моє життя. Підтримую армію молитвою і донатами.

Якби учені винайшли формулу миру, то її величинами були б Єдність,  Сила, Зброя, Дух, Розум. Усе маємо.

Тому і боремся, віримо в Перемогу, живемо надією, що ще будемо господарями на своїй землі під мирним небом!