Швидкий Нікіта, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 128 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павлова Валерія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Гуркіт, спалах, вибух, полум’я…

-Лягай до землі і не вставай, чуєш?

-Що в мене на волоссі, кров?

-Це тільки сира земля, не бійся, страшне вже позаду, сину.

На цьому оповідь дідуся скінчилася, і знову пролунав стоголосий вибух, від якого закипіла кров у жилах, від якого вже немає де сховатися. Ми повернулися в реальність, але дідусева оповідка про часи Другої світової неначе перенеслася в сьогодення.

Де ж ця межа? Минуле точно і не закінчилося: таке ж бомбосховище, той же безкінечний страх , ті ж самі найміцніші обійми родини.

Ще нещодавно все здавалося швидкоплинним, війна десь далеко, не спроможна мене наздогнати,  але з часом прийшло усвідомлення, що вона прямо у мене на порозі, стала незваним гостем, навшпиньках прокралася у всі будинки та почала хазяйнувати без дозволу.

Рік за роком пролітають, час не зупинити, не зупинити і нещадну володарку темряви. Вона хоче відвідати кожну родину, так охоче бажає розірвати сімейне коло, яке формувалося протягом десятків років.

Але наші рукостискання міцні, їй не вдасться буди господаркою наших життів.

Пригадаймо, коли вирушаєш у довгу подорож, ніколи не знаєш, що очікує тебе там, попереду. Нас точно застане вітер змін, може, він буде теплий та ласкавий, можливо, холодний та суворий. Ніхто не знаю, що буде там , за горизонтом. Так само і зараз. Що бачитимуть наші люди найближчим часом? Хоча нестерпна сама думка про численні втрати, про руйнування не тільки будівель, а й людських доль, але ж після темряви завжди повертається світло; після руйнації завжди з’являється щось оновлене; після смерті знову народжується життя.

З часом я впевнився, що бачу той горизонт, знаю, що не дійти туди так відразу, але стежку вже прокладено, кожен поклав цеглинку додолу, ніхто не притаїв її вдома, хтось віддав дві,три, хтось віддав все, що мав.

Дорога росте, живе, буяє. Вона сповнена надії та віри.  Ми впевнено йдемо цим шляхом – виборюємо те, що для нас так важливо – незалежність, культуру та просто свою домівку, бо Україна – це така рідна та мирна гавань для нас всіх.

І ось затухають спалахи, затихають звуки сирен, кількість вибухів зменшується: -Перемога! – кричить мій дід. Він вже не той лякливий хлопчик, він юнак, бравий козак.  Вже не залякати його пострілами, вже не скривдити його родину та народ. Він навчився бути сміливим і мене навчив.

Тепер я вмію бачити світло в найтемніші часи. То заслуга таких, як мій дід. То наша спільна заслуга. Наближається і наша перемога, тільки ще яскравіша, блискучіша та солодша.

Ніколи знову,- чомусь пошепки промовлю я невдовзі, і разом з дідом вийду на святково вбрану вулицю.