Зміни стали кардинальними. Діти залишилися без школи, спілкування і звичної соціалізації. Молодша донька закінчила 1 клас онлайн. Чоловік - ФОП, йому знадобився тривалий час, щоб відновити роботу і напрацювати нових клієнтів. Я повністю змінила професію. Ми проживаємо в зйомній квартирі, яку потрібно облаштовувати для нормального життя, але фінансово не в змозі цього зробити. Нещодавно чоловік підписав контракт до ЗСУ, і я з дітьми залишилась сама. Молодша донька дуже болісно переживає розлуку.

У перші дні була паніка і повне нерозуміння, що робити і куди їхати. Ми всією сім’єю - я, чоловік, доньки 4 та 11 років і кішка - стояли в черзі за бензином майже 3 години. Потім вирішили поїхати за місто, в село. Постійно моніторили новини, стояли в чергах за ліками та продуктами.

Про початок війни сказали прямо. Дітей розбудили словами: «Почалася війна». Молодша нічого не зрозуміла, а старша ставила питання, на які ми не мали відповідей.

Найважчим моментом стала перша ніч з обстрілами, коли я залишилась сама без чоловіка. Саме тоді я гостро відчула, що тепер несу повну відповідальність за життя дітей.

Виражених психологічних проблем у дітей немає. Але душевні рани, постійне хвилювання, сум за домівкою і за рідними не зникають. Мої батьки залишилися в окупації.

Були труднощі з їжею та побутом. У перші місяці годинами стояли в чергах за молоком і м’ясом. Ковбаси не було зовсім. Купували все про запас - мішками, літрами. Великою проблемою були засоби гігієни - прокладки, серветки, туалетний папір.

Ми виїхали з Мелітополя на шостий день. Здружилися з іншими родинами. Увечері всі разом сиділи на великому бревні довжиною 2-3 метри. Ми зберегли шматочок від цього бревна. Це єдине, що залишилось на згадку.