Я працюю викладачем. Коли розпочалася війна, я була спантеличена цією подією.

24 лютого у місті було достатньо гучно. Потрібно було перебувати подалі від вікон. А коли починали вити сирени, необхідно було спускатися до бомбосховища. 

Я мешкаю з мамою. Їй 70 років, маю про неї турбуватися. Тому я вирішила евакуюватися, бо у Бахмуті вже було дуже небезпечно. Я переживала чи зможемо ми пізніше виїхати. Волонтери організовували евакуацію, тому ми скористатися їхньою допомогою. Я себе морально налаштувала, що це евакуація, і комфортно не буде. Якщо моя бабуся, дитина війни, витримала Другу світову, то і я маю все винести.

Я ні на мить не припиняла працювати, тому тримаюсь і матеріально, і психологічно. Я гадала, що у 21 сторіччі люди розумніші. Мені здається, що люди мають керуватися здоровим глуздом.

Я історик за фахом, тому здогадувалась якою може бути політика рф щодо України, але не уявляла, що це перейде межу, що буде вторгення. Для мене це було неочікувано і жахливо.

Приємно вразило волонтерство, як люди пліч-о-пліч встали на відсіч ворогу. Пишаюся, що я українка!

Я втратила будинок. Стала безхатьком. Живу у родичів на Хмельниччині. Якби не робота, було б дуже важко. Працюю щодня. Раніше працювала у коледжі, а тепер - у школі, тому я максимально завантажена. Завдяки цьому і тримаюсь.

Минуле у мене забрали, а майбутнього мені ніхто не гарантує. Не знаю, що буде далі, тому радію кожному дню.