Рижак Лариса, вчитель Волице-Полівського ліцею Теофіпольської селищної ради

Війна. Моя історія

Двадцять четверте лютого минулого року – це день, який розділив життя кожного українця на «до» та «після». «До» залишилися плани поїхати до моря відпочити разом з дітьми та онуком, змінити зачіску, зробити ремонт у хаті. А після… після все звичне і буденне, все довоєнне, відійшло на другий план. Ба, більше – воно стало таким далеким і майже недосяжним, що іноді з тугою згадуються не те, що мрії, а навіть безтурботні посиденьки з подругою.

Тепер важливо, щоб був зв’язок з рідними та друзями, особливо з тими, що живуть ближче до лінії фронту. Важливим стало таке, на перший погляд, просте та водночас таке значуще запитання: «Ви як?»

Важлива мить, коли після чергового обстрілу нашої України, багатостраждальної, але непохитної те незламної у своєму спротиві агресору, у телефоні лунає стомлений та стурбований голос близької людини. Важлива сама можливість дзвонити, що є кому дзвонити, що є ті, що турбуються і дзвонять мені.

Важливо прийняти у себе вдома родичів і знайомих з дітками з Харкова, важливо, що саме мій дім тимчасово став і їхнім, майже з перших днів війни та допоки буде потреба. Тому що їхній біль, рани мужнього та такого рідного українського міста на сході сприймаються як власні.

Але необхідність щось робити, щоб не зійти з розуму від розпачу та відрази, яка межує з ненавистю до «сусідів», прийшла трохи згодом, коли відбулося прийняття дійсності, прийняття того, що тепер і ще доволі довго ми будемо жити на війні. А спочатку було в мене заціпеніння та відчуття не реальності того, що почалася справжня, жорстока та гаряча війна. Мозок волав: «Цього не може бути! Розбудіть мене, це жахливий сон!», серце стискалося від передчуття неймовірного лиха.

А перед очима весь час стояла зв’язка синових ключів. Двадцять п’ятого лютого син залишив їх сестрі, коли зранку поспіхом збирався «туди». На фронт. Добровольцем. Одним з перших. Не питаючи дозволу чи згоди ні у нас, батьків, ані у своєї дівчини.

З того самого дня ці ключі розділили моє життя. І почалися його повсякденні відрядження на «нуль». А ще стурбовані та нетерплячі очікування повідомлень від дітей, сина, липкий, моторошний страх, поки його немає на зв’язку, нескінченне чекання смс-сповіщення, після якого на короткий час туга та біль відпускають, перетворюючись на відчайдушну думку, що все буде добре.

Моє життя, як і життя всіх українців, після початку війни змінилося докорінно. Змінилась я сама, змінились мої плани та бажання, надії та сподівання, моє сприйняття окремих людей і світу в цілому. Я пишаюсь своїм сином і не соромлюся цього, як і не соромлюся своїх сліз.

Я пишаюся усіма хлопцями і дівчатами, які нині боронять нашу землю, захищають нас усіх від російської навали, від несправедливості та дикунської жорстокості. Хоча, звісно, як мама, я неймовірно хвилююся за свою дитину та дуже шкодую, що гинуть найкращі та найталановитіші, які б мали бути втіхою для своїх батьків, прикладом для своїх дітей та майбутнім нашої нації.

Життя наше та наших дітей проходить на війні. Сподіваюсь, що все це недаремно.

Як було до війни, вже ніколи не буде. Але варто сподіватися, що буде краще. Я, принаймні, вірю.