Скоч Єлизавета, 16 років, Запорізька область, Більмацький район, с. Сміле, комунальний заклад «Новоукраїнська гімназія» Більмацької селищної ради, 10 клас

Вчителька Воронько Лариса Леонідівна

Весна того року… Скільки мрій і сподівань несла вона на своїх крилах, безтурботних дитячих мрій! Адже то було дитинство.

Ось так було і того дня. Весняне сонечко зазирнуло у моє вікно. Усміхнене обличчя дев’ятирічної дівчинки, адже сьогодні всією родиною ми поїдемо до Львова. Багато разів із сім’єю бували на острові Хортиця – колисці нашого Запорізького краю, а от Львів – то була мрія!

Аж раптом до воріт підійшов сусід і щось сказав моєму братові. Мабуть, то була страшна звістка. На обличчі моєї мами з’явилися сльози, а тато опустив голову і тяжко зітхнув. Стояла тиша.

Так я дізналася, що почалася війна…Тепер будуть стріляти. Буде страшно, адже війна жорстока.

Це вбиті і поранені. Це діти, які не знають, що таке жити без пострілів і вибухів. Вони позбавлені найпростіших речей: ходити до школи, читати книги, гратися яскравими іграшками, вони навіть не мають вдосталь води та їжі. А оберігати та захищати їх буде мій брат.

На жаль, світ не може існувати без війн. Весь рік ми молилися і чекали на нього. Я сумувала і загадувала лише одне бажання – тільки б скінчилася війна. Щодня з мамою і татом слухали новини, і коли чули прізвища хлопців, що загинули, було боляче, адже це чиїсь татусі, брати, чоловіки. Згадуючи ті часи, досі навертаються сльози. Молоді юнаки, чиє життя тільки починалося, гинули один за одним, не відчувши і не побачивши життя, про яке мріяли тієї весни 2014 року.

Мій брат Денис через рік повернувся до рідної домівки. Я пам’ятаю, які були в нього радісні очі, адже він вдома. Війна досі триває, але хочеться, щоб все якнайшвидше закінчилось.

Сьогодні мир для мене – це жити повним життям та не боятися за життя і здоров’я своїх близьких.