Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 644
Ганна Василівна Карапетян
вік: 68
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
«Тих, кого війна не торкнулася, кажуть: «Не може бути такого»

Живе з чоловіком в будинку під постійними обстрілами. Снаряди вибухали на сусідніх вулицях та їхньому подвір’ї, прямо на її очах.

За вісім хвилин 22 снаряди вилетіло й зруйнували всю цю вулицю. Це ввечері було. Ми неодягнені вже спали.

Наша сім'я – це я, чоловік, діти, правнуки. Але поруч немає нікого. Ми вдвох з чоловіком. Рідним довелося виїхати, тому що почалися великі обстріли. Зібралися буквально за добу. Діти хворі стали з цією війною. Обоє дітей захворіли на цукровий діабет. 

Уперше ми зіткнулися з війною, коли танки в нас з боку Волновахи, Маріуполя, йшли на Донецьк. Казали: ми розвідка. І люди ні про що не підозрювали. Потім танки повернулися й зайшли в село. Сказали, що будуть нас охороняти.

Потім почалася стрілянина. Ми чули й бачили, як летіли ці снаряди. Тоді зрозуміли, що це все серйозно.

Тих, кого війна не торкнулася, кажуть: «Не може бути такого

Перші руйнування були в нас на Центральній, це колишня вулиця Леніна. За вісім хвилин 22 снаряди вилетіло й зруйнували всю цю вулицю.

Це ввечері було. Ми неодягнені вже спали. Поки одяглася я, щоб у підвал побігти, уже все припинилося.

Тих, кого війна не торкнулася, кажуть: «Не може бути такого

2015 рік ми практично в підвалі прожили. Не встигали прибігти, трошки перекусити, щось приготувати. А потім жили без світла довго. Перший місяць 34 дні жили без світла. Варили їсти на вогнищі.

Тих, кого війна не торкнулася, кажуть: «Не може бути такого

Не успевали прибежать, немножко перекусить, что-то приготовить. А потом жили без света долго. Первый месяц 34 дня жили без света. Варили кушать на кострах.

А коли обстріл починається, бігли до сусідів. «У вас там усе нормально? Усі живі-здорові? Ну слава Богу».

Пережили, звичайно, ми дуже багато. Якось раніше і не сильно боялися, а зараз уже страх з'явився. Починається стрілянина якась – уже страх є. Раніше не так боялися, може, не вірили, що це настільки серйозно. 

Тих, кого війна не торкнулася, кажуть: «Не може бути такого

Ось якось прийшла до мене подруга. Ми сиділи в коридорчику, і почався обстріл. Я їй кажу: «Раю, куди ти йдеш?». «Я піду, мені ще в сільраду треба сходити». Я кажу: «Не ходи, ти бачиш, що робиться?». І тут вибух на сусідній вулиці. Я у вікно дивлюся – це 100 метрів від нас, дим. Кажу: «Раю, це майже на твоїй вулиці. Зараз раптом почнуть у село кидати?». Вона: «Ні, мені треба, я піду».

Так що спочатку в нас страху ніби й не було. А зараз уже страх є, тому що ми знаємо, чим це може закінчитися. 

Ми сиділи в підвалі, грубка в нас там горіла. Ми спали одягненими. Навіть коли трошки затишшя було, і ми в хату приходили, то ми не роздягалися. Спали в тому одязі, у якому ходили. Встали, помилися швидко, жили з острахом постійним.

Люди і не спілкувалися майже, у селі нікого не було видно. Пробігли швидко в магазин, щось купили і швидко назад. Спілкування не було. Ось тільки сусіди дивилися одне за одним: чи все нормально? 

Тих, кого війна не торкнулася, кажуть: «Не може бути такого

Під нашими вікнами, за два метри, розірвалася 80-ка. Добре, що я пішла з тієї кімнати чомусь у коридор. Бог, напевно, відвів. Пішла в коридор чай робити. Слава Богу, світло тоді було в нас. Чоловік заходить і каже: «Я піду поголюся». Я кажу: «Чуєш, обстріли починаються, ти ще купатися почни!»

І в це момент вибухає десь поруч. Я кажу: «Ой, так близько, нумо, напевно, у підвал побіжимо». А він каже: «Та ні». І тут чую – взагалі близько. Він каже: «Ну все, напевно, у спальню залетів».

Чоловік вибігає на вулицю глянути, де і що, а я – у спальню. Дивлюся, усе ціле, тільки скло на підлозі. Вікна відразу всі повилітали. Ось так торкнулося і нас. Але, слава Богу, допомогли нам, вікна вставили. Сусіди одразу прибігли, скло принесли. Так пережили.

Багато хто тут постраждав. Ішла мама зустрічати дочку. І треба було цьому снаряду прилетіти! І все. Інша жінка йшла води набрати. Теж ні з того, ні з сього на шматки розірвало. Як можна так?

Якось сусіди прийшли, у них син поруч з нами живе. Вони відвідали його, поверталися і до нас зайшли.  І тут обстріл почався. Ми пішли в підвал, пересиділи. Стіни підвальні тряслися, чути все було. Ну, начебто тиша. Ми вийшли з підвалу і стоїмо, як зазвичай, розмовляємо. Чуємо раптом постріл – і летить воно. Куди летить і що летить, не знаємо. І на наших очах вибухає на наступній вулиці, прямо в дах будинку влучило.

Хто не бачив це, не зрозуміє. Сусідні села, яких не торкнулося, кажуть: «Не може бути такого».

У нас у селі стоять кулемети-автомати. Це як «Отче наш…» – вранці й увечері вони можуть постріляти. Просто дають знати: ми тут, щоб не лізли сюди. 

Ми під час війни, коли в нас було світло, однаково садили город. Переживали: якщо світла не буде, чим поливати. Вирощували, без цього не можна. Купити нема за що. На вулиці грубку палили. У нас на вулиці була пічка-буржуйка. І в підвалі грубка, спасибі чоловікові, зробив. Я в теплі сиділа. Мені без тепла взагалі не можна, тому що мої суглоби не витримують холод.

У кого є статки – вони зібралися й поїхали. А ті, хто тут залишився, дуже переживали. Ми зібрали дітям, що було, віддали – і вони поїхали. Тому що там онуки маленькі. А нам однаково. Навіть зараз їхати кудись не хочемо, звикли тут. На новому місці починати з цих років – ні. 

Пенсію нам чотири місяці не давали, взагалі бідували тоді. Добре, що в магазині нам давали в борг. Може, мене завтра не стане, але вони однаково давали. Молодці, спасибі їм.

І Рінату Леонідовичу щиро дякуємо, що він допомагав. Не забуває людей.

Ще «Лікарі без кордонів» приїжджали, нас дивилися. Тиск, цукор, серце перевіряли. Давали безоплатні ліки. Якось так виживали. Зараз Червоний Хрест почав допомагати трошки. Вже і пенсії стабільно платять.

Хочеться, щоб усе скінчилося швидше. Може, повернуться діти. Але немає роботи зараз, нічого немає, жити тут неможливо, особливо молоді. Мрію, щоб люди могли їздити, куди хотіли. Зараз навіть у магазин без паспорта не можна піти. Дожилися. Хочеться, щоб стало, як раніше, хоч і раніше не солодко було.

Тих, кого війна не торкнулася, кажуть: «Не може бути такого
slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій