Я з міста Маріуполя, мешкав у Центральному районі. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я перебував за межами міста, у Дніпрі. Але мої рідні  - батьки і брат - перебували там. А я у березні поїхав у Маріуполь, проїхав через усі пости, знайшов їх без зв'язку і вивіз із міста. Я побачив їх морально пригніченими, зляканими. Одна квартира у нас залишилась без вікон, а інша - згоріла повністю разом з будинком на проспекті Миру. 

З початком війни було неприйняття того, що відбувається, був стрес. 

Шокувало те, коли я приїхав у своє рідне місто, і побачив його зруйнованим. Те, яке місто було, коли я там мешкав, і яким воно стало, мене це шокувало і розчарувало. Це було неочікувано для кожного маріупольця. Кожна людина, яка жила у Маріуполі, тим чи іншим чином долучилась до його розбудови. І коли ти бачиш, що твоє рідне місто зрівняли з землею, переживаєш такі відчуття, що їх неможливо до кінця передати. Була порожнеча всередині. 

Було складно подолати страх у дорозі. Їхали, молились. Більшість із тих, хто їхав до Маріуполя, називали себе волонтерами. Багато хто потрапив у полон. Мені просто пощастило, що я проїхав усі блокпости і залишився цілим і неушкодженим. 

Я пройшов по підвалах, по дворах. Пощастило знайти моїх рідних на одному з подвір'їв, вони там ходили, гуляли. Бойові дії уже перемістились у сусідній мікрорайон і люди вже виходили з підвалів. Я якраз у такий період приїхав. Це ще до подій у драмтеатрі і "Азовсталі". 

Забрали з собою кота. Він був переляканий. 

Батьки і досі переживають стрес і не знають як їм жити далі. Кожному маріупільцю, який постраждав у зв'язку з війною, сьогодні дуже нелегко. Ми жили спокійно, люди прийшли в чужу країну, почали нав'язувати своє життя, яке нам не потрібне, свої порядки. Ми не потребували нічиєї допомоги. 

Ми стикнулись з нестачею продуктів і фінансів. Змушені були просити допомоги у різних благодійних фондів. Ми залишились без майна, а жити якось треба. 

Війна роз'єднала рідних. Хтось із них залишився в Маріуполі, хтось туди повернувся. Ми плануємо залишатися в Дніпрі, тому що тут Україна, наша країна. Ми не хочемо жити під іншим прапором. 

Роботи у мене поки немає, є підробітки. Отримую допомогу ВПО. 

Я не знаю, як зміниться моє життя, але я вірю, що війна закінчиться і Україна залишиться цілісною. 

Своє майбутнє бачу щасливим, спокійним і мирним.